Якою була освіта у 30-ті роки на Рівненському Поліссі
Олександр Котяш — науковець, викладач української, англійської та польської мов родом з Сарненщини. Чоловік впродовж 8 років записував, збирав і систематизував місцеву лексику та фольклор. Щотижня на сайті Полісся News Олександр Котяш ділитиметься із читачами обрядами, традиціями, історіями рідною поліською говіркою. Сьогодні автор розповідає свідчення очевидців щодо освіти на Рівненському Поліссі.
Протягом 1920-1939 років на Дубровиччині та Поліссі, що перебували у складі Польщі, освітня політика була спрямована на асиміляцію та полонізацію українського населення. Через віддаленість та специфіку регіону, освіта була менш доступною, а польська політика полонізації відчувалася особливо гостро. Освітня ситуація на Дубровиччині та Поліссі за міжвоєнного періоду була вкрай несприятливою для українців. Рідна мова витіснялася зі шкіл, а можливості для здобуття якісної освіти були жорстко обмежені. Такі скупі дані в електронних джерелах.
Але де можна дізнатися найточніші відомості про події давно минулі? Напевно, найкращими й найбільш достовірними будуть розповіді сучасників. І от, поспілкувавшись із очевидцями, маємо трішки яснішу картину про освітню ситуацію в селі Залужжі наприкінці 1930-х років ХХ століття.
Спогади Павла Остаповця, 1930 р.н.:
Вчителька жила за півтора кілометра від школи. Ходила пішки. Вчили в основному польську мову. Перед уроками шикували всіх учнів у коридорі у дві шеренги для молитви. Всі моляться Богу по-польськи, а потім ідемо в клас і співаємо польський гімн. Я його ще й досі пам’ятаю. Як говорять по-польськи, я теж все розумію, писати то ні, лише як говорять.
Я закінчив чотири класи на «відмінно». Повела нас учителька на екскурсію, на прогулянку. Назбирали ми хмизу і влаштували вогнище. Вчителька дозволяла підпалювати лише відмінникам. Був у нас Іван Филимонович, єврейка Аврума і я – то нам трьом дозволила підпалити вогнище.
А мій брат Василь п’ять класів закінчив і їздив у Польщу тоді два рази. Той Грабовський, що був у дворку панському, відправив його за раба. Він і мене запрошував, але я побоявся сам їхати.
Свідчення Павла Жмури, 1928 р.н.:
Ходив у школу, молитви читали, співали. Але й били. Нех вони очипляца, нехай вони недождут. Били страшно, аж дупа кололася. Били палкою, такою тонкою, як палець. От посадить мене на стільчик, а я викручуся. Він за мене хапає, а я втікаю. Такий вчитель Новак був, він мене за парту посадить, а я викручуся. То він знімає ременя і по попі мене. То я – у вікно! Вистрибнув, хоч і високо було. І от цілий місяць я не ходив до школи, аж поки не приїхали з Дубровиці самі ті начальники, що по школах. Викликали мене і запитують, чого в школу не ходжу. А я й кажу: «А чого б’ють? Як не будуть бити, то буду ходити». Ну той головний сказав учительці, щоб не били, щоб не чіпали.
Свідчення Кулини Торгун, 1928 р.н.:
Всіх заставляли ходити до школи, щоб всі навчилися читати й писати. Тільки-но роки підійшли, от уже й ходять вчителі по селу, записують дітей до першого класу. Проте не всі батьки охоче віддавали дітей в школу, в основному хлопців записували. Нас у батька не багато було, три сестри оно, проте батько дав директору хабаря, щоб мене не взяли до школи, бо треба було комусь гуси пасти. Я попоплакала – так хотіла вчитися.
Все пізнається в порівнянні. Чи варто порівнювати тодішню систему освіти з сучасною? Чи з таким же бажанням сучасні діти хочуть іти до школи? І таких запитань може бути хтозна-скільки, проте з упевненістю можемо сказати, що маємо доступну освіту, свою, українську. А про дисципліну і роль учителя – це вже інше питання…
Парасочка й Химка були найкращими подругами, нерозлийвода. Скільки Парасочка себе пам’ятає, то все вони удвох: і гралися, і сестричок молодших гляділи, і лялечками гралися. Меншенькій Устині було чотири рочки, ще маленька, треба дивитися за нею. У поліських селах так було споконвіку – мале меншого доглядає. Дорослого діла не робила, бо ще мала. Хіба що мамі біля кросен допомагала – цівки сукала, та долівку підмітала. А ще мала обов’язок – пасти гуси. Старші брати й сестри пасли худобу, вівці, доїли корів. Кожен мав свою ділянку роботи.
А ще старші сестри, їх у Парасочки дві, ходили вже до школи. Вміють читати й рахувати, правда, по-польськи, бо ж Дубровицький повіт входив до Речі Посполитої по 1939 рік, відповідно й школа була польська. Не раз мама, коли тче кросна, просить донечок почитати. Вони по черзі читають дитячі оповідання, далі співають «Czarny baranek», і так веселіше проходять будні-трудні. Парасочка й собі підспівує, вона швидко перейняла цю пісеньку. А ще має дівчина заповітну мрію – піти до школи й навчитися читати. Ой як багато цікавого можна вичитати з книг. Он сестрички мають абетку Elementarz. Тато купив у місті, коли їздив на ярмарок.
– То буде девча́ткам. Хай у́чаца. Мо з їх бу́дут лю́ді.
– Я тоже хочу буть люді́ною! – взяла собі в голову Парасочка. От лиш перебудемо весну, літо, а на осінь може й мене тато віддасть до школи. Вже мені шість літ. Пора.
Сьогодна Парасочка прокинулася раніше звичайного. Спершу й не зрозуміла, що її розбудило. Либонь, якийсь дивний писк розносився по хаті. Прислухалася – таки щось пищить. Злізла з полу, в самій сорочечці, боса, простоволоса, підійшла до мами, яка несла коробку, а звідти розносився цвірінькання-пискіт. І тут здогадалася, що це гусенятка. Щойно вивелися. Мама забрала їх у хату, в тепло, а решту яєць залишилися під гускою. Вони вже наклюнуті, до вечора повинні вилупитися. Які ж вони м’якенькі, ніжні й різнокольорові – жовтенькі, зелені, рябі, голубенькі.
– З того жовтенького виросте б’ї́ла гусь, з голубенького – 1лі́ва, з зелєного – сіра, – пояснювала мама донечці.
– Ох колі́ ж то воно буде, – думала Парасочка. – Аж на зіму. Як довго жда́ті.
– Ну от, будеш па́сті, глєді́тімеш, то й скоро виростут. А за́рез іді́ вмивайса да й будемо сні́даті.
Парасочка вмилася, мама їй поливала з кухля. Водичку розвела в теплій, щоб дитині приємно було вмиватися. Потім розчесала й заплела у дві косички. Щоразу, коли заплітала, то й нагадувала, що скоро сама буде заплітатися, бо вже доросла.
По сніданню зібралася з Устиною до Химки гратися. Сніг уже давно зійшов, де-де пробивалася травичка. Весна була рання, прохолодна. Дівчатка йшли, оминаючи калюжі. Бо ж як намокнуть постоли, то потім з хати ні кроку. А як не хочеться сидіти в хаті. Весна кличе надвір!
Так збігали дні за днями. Уже вивелися всі гусенятка. Цьогоріч їх аж сорок вісім. Дарма, що Парасочка не ходила ще в школу, проте рахувати вміла до ста. Сестрички навчили. А от писати й читати ще не вміє. Діти гралися в різні ігри дитячі: «в кольцо», «в ка́ри», «шта́ндер-ва́ндер», «гуси-гуси», проте справжнім святом для Парасочки останнім часом було грати «в школу». Сестри по черзі виконували роль вчительки. Вони слово в слово передавали елементи уроку, які проводила їхня вчителька, входили в роль, і вчили молодших дітей писати букви. Для письма вибирали найбільш утоптане місце на стежці, тверде, щоб можна було писати паличкою, як по дошці крейдою. Лише земля була замість дошки, а ломачок замість крейди. Діти старанно виводили букви. Якщо невдало виходила якась буква – легенько стирали ногою і писали заново.
– Це «О» – кружечок. А ге́та з крапочкою – «і» – гачечок і крапочка. Пояснювала «вчителька» діткам. Так навчилася Парасочка в цій школі писати перше слово «мама». Скільки ж радості було! Це ж перше слово, яке вона сама написала! В той момент хотілося всьому світові похвалитися, що вона вміє писати слово «мама», а ще – щоб ніхто не наступив на нього, хай би воно там і було, закарбоване, несміливо виведене дитячою ручкою. А гордості скільки! Це ж вона вже вміє трохи писати! А коли піде до школи, то вчителька навчить писати й решту букв, надто ті закручені, що, здається, як їх і можна вивести. А це ж доведеться писати пером, а не ломачком. І чорнило так не зітреш. Напевно, спочатку треба буде потренуватися олівцем, а тоді вже пером. Так мріяло й раділо з того шестирічне дівчатко. Проте не так сталося.
Проходили дні за днями, настало літо. У всіх дітей, котрі ходили до школи, настали довгоочікувані канікули. Нарешті відпочинуть від читання і писання. Проте є обов’язки домашні, які ніхто не відміняв і на які ніколи нема канікул. Парасочка гляділа Устину і пасла гуси. Старші сестри допомагали мамі в городі. Робота в полі не з легких.
Одного дня пронеслася чутка по селу, мов блискавка: учителі ходять по хатах і набирають у перший клас учнів. У Парасочки серце забилося в грудях, мов птах, що потрапив у сільце.
– Ге́то ж і мене запишут! А де вже вони, на якуй у́ліці? До кого пошлі? Може, поб’їч навстре́чу? Ой ні, а шо як пропустю́ й мене не заста́нут вдома? Тоді не запишуть і не піду в перший клас. Так напевне не проминуть. Вулиця хоч і довгенька, проте видно, як ідуть учительки. Їх дві. Ось підійшли до двору, відчинили 2в’ї́шніці і заходять.
– Dzień dobry. Czy jest tata w domu?
– Ні, тато в полі. Але є мама.
– Мамо! Мамо! До нас прийшли вчительки. Ходіть-но сюди!
Мати зустріла гостей, трохи ніяковіючи, адже не чекала о цій порі нікого, надто пань учительок. Мама одягнена по-простому, не празнично. Запросила в хату поговорити. А діти з бентежним почуттям очікували важливої події надворі, бо ж негоже бути присутніми при дорослій розмові.
Не довго й розмовляли. Пішли вчительки далі по вулиці, адже їм треба обійти сьогодні всі будинки, де є діти передшкільного віку і записати до першої кляси.
Парасочка мчить у хату до мами почути радісну новину. Аж тут і тато під’їхав кіньми з поля.
– Тато, тато, а до нас прихо́ділі учительки. Ви мене запишете в школу?
Дитина бігла щаслива і радісна повідомити татові новину.
Тато, навпаки, не був у захваті від того, щоб Парасочка ходила до школи. А хто буде гуси пасти? А за Устиною хто доглядатиме? Ні, вона не піде в школу.
– Хва́тіт того, що старши ходят до школи. А кому вона треба, тая наука? Наука нас не погодує.
Парасочка не тямила себе від стражденного болю. Дівчинка не вірила своїм вухам: як міг тато так з нею вчинити? Хіба вона не така, як сестрички? Боже, як же вона мріяла про навчання! Через кілька років дівчинка дізналася, що тато дав хабаря директору школи, щоб не зачислили її до школи. Бо ж треба було комусь гуси пасти і меншеньку глядіти.
1Ліва, ліве – гливий колір, світло-сіро-голубий.
2в’їшніці – фіртка, ворітця.
3Dzień dobry. Czy jest tata w domu? – Добрий день. Чи є тато вдома?
У матеріалі збережений стиль автора.
