Спільна пісня проти Netflix: як відпочивала молодь на Рівненському Поліссі

Між «журавлем» і смартфоном: куди зник драйв нашого дозвілля?

Ви коли-небудь замислювалися, чому після вечора, проведеного за гортанням стрічки соцмереж, ми часто почуваємося втомленими, а не відпочилими? Кажуть, молодість – це час, коли енергії більше, ніж можливостей її витратити.

Проте, якщо відмотати історію всього на кілька десятиліть назад, здається, що поняття «відпочинку» здійснило справжній космічний стрибок: від галасливих толок до стерильних віртуальних світів. Чи варто нам сьогодні сумувати за тим «минулим» дозвіллям, чи ми просто ідеалізуємо старі часи на Рівненщині, розповідає мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.

Ритм майдану проти тиші лаунж-зон

Сьогодні ми з вами ретельно обираємо локації: лаунж-зони, стильні вечірки, де діджей задає ритм. Але спробуйте уявити час, коли центром всесвіту був не смартфон, а звичайний майдан біля колодязя-«журавля». Гармошка, бубон і пісні на три голоси, від яких, як кажуть старожили, «аж небо дрижало». І так щовечора, а не лише по суботах.

Секрет був у тому, що ніхто не чекав, поки його розважать. Свято створювали власноруч. Ми ж сьогодні частіше споживаємо «чуже» свято через екран, залишаючись лише глядачами у чужому житті.

«Дєцтво було веселеє»: голос живої історії

Коли слухаєш Марту Овсіївну Котяш, мимоволі починаєш порівнювати її «вечорки» з нашими «затишними» вечорами з Netflix. Відчуйте цей контраст:

«Тепер вопше – комп’ютор, тєлєвізор, тєлєфон… А в нас колісь дєцтво було таке веселее. Збираліса на вечорки завше. Возьмемо санки такі веліки в діда Федорка і спускаємса з гурки. А хлопці йдут – ми бегом вже посаділіса, нашиваємо, нашиваємо… Хлопці поприходят, да при лампі вишиваємо. Я порижу батькови сорочки на платки, об’язваєм, а хлопці тиї платки однімают. Таке весьоле було…»

Для них навіть малесенька хатка з земляною долівкою, де грали «у войну» чи танцювали під гармошку дорогою до клубу, була ширшим простором, ніж увесь наш безмежний інтернет. Бо там був дотик, сміх і жива присутність.

Кіно як подія, а не фоновий шум

Згадайте свій останній перегляд фільму. Швидше за все, це був смартфон у метро або ноутбук перед сном. А тепер запитайте батьків чи дідусів, чим був похід у кіно у 50-80-х роках. Це була подія тижня, до якої готувалися! Чи дає наш індивідуалізований перегляд те відчуття спільності, коли весь зал одночасно затамовує подих? Ми сидимо поруч у кафе, але кожен – у своєму персональному цифровому гетто. Так-так, гетто. Нас сюди насильно «загнали», а ми й не зогледілися!

Раніше межа між роботою та відпочинком була майже непомітною. Випікання весільних «пуримів», спільне вишивання чи колядування – це була праця, але праця святкова, колективна. Сьогодні ж ми настільки перевантажені інформаційним шумом, що підсвідомо шукаємо порятунку в екотуризмі чи hand-made. Нам хочеться відчути щось реальне: холодну глину в руках на гончарстві чи вітер на гірській вершині.

Де шукати баланс?

Дозвілля 2020-х – це складний пошук рівноваги. Ми маємо неймовірні інструменти: онлайн-курси, віртуальну реальність, подорожі в будь-яку точку планети. Але чомусь головним дефіцитом залишається те, що у наших предків було в надлишку – щирість і простота.

Можливо, справа не в тому, щоб викинути гаджети. А в тому, щоб частіше створювати власні «майдани»? Просто відкласти телефон і почати говорити. Бо врешті-решт, історія доводить: найяскравіші спогади залишають не ідеально відфільтровані відео, а спільна пісня і живий сміх, якому не потрібні жодні покращення.

А який вигляд має ваш «майдан» сьогодні?

Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.