Як працювали жінки на Рівненському Поліссі
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою. Сьогодні говоримо про важку працю жінок на Рівненському Поліссі.
Тринадцять літ віддзвонили металом очисних машин і провіялися половою на колгоспному току. Це не календарний термін, ні. Це тринадцять циклів перетворення: від золотого колоска до важкого, дорогоцінного зерна. Уляна Мифіївна, як і тисячі жінок її покоління, працювала в колгоспі. Спочатку пасла вівці, потім рвала льон, обробляла городину, а останніх тринадцять літ працювала на току.
Її робота була такою правдивою, як запах свіжого зерна і кусючий пил, що осідав на віях. Уляна була там не через великі гроші чи славу, а через потребу, відповідальність. На таких людей молодше покоління каже «люди старої закалки» або «смулни корчи». Що таке корчі, розкажу тим, хто ніколи не ходив заготовляти їх на лучину.
Хвойні дерева, щоб захиститися від грибків, комах та пошкоджень, виділяють смолу (живицю) — природний антисептик. Коли сосна відмирає, то смола, яка вже містилася в коренях і ядрі, стає набагато густішою та твердішою. Саме цей залишок – тверда, насичена, важка, зазвичай помаранчево-червона або коричнева деревина – і є смоловим корчем. Він може зберігатися в землі майже вічно, доки його не знайдуть. А коли викопають, тоді вона вже називається «лучина». Нею світили в темноті, розпалювали вогнище.
Вона так приємно пахла – дух розносився по хаті, коли господар вносив нарубані тріски чи скіпки (якось довелося почути слово «скупочка»), клав їх на грубу чи в купку на печі, щоб висохли. Слово «живи́ця» походить від праслов’янського кореня * živ- (життя, жити) і пов’язане з дієсловом “живи́ти”. Назва виникла тому, що ця речовина є життєво необхідною для дерева (вона його живить, лікує та захищає) і вважалася «живою» або «цілющою» серед людей.
Залузький тік (між собою люди називали «плащаткою». Де був? – На плащатці) був своєрідним чистилищем, де жінки-трудівниці відсіював полову від зерна, неправду від правди, слабкість від сили. Уляна стояла в цьому центрі очищення, і кожен її рух був гарантією життя на цілу зиму. Вона, напевно й сама не здогадувалася про те. От працювала собі, та й годі. Бо так вихована – вся у труді, у тяжкій ретельній праці, щоб все було чистенько і гарненько. Це все були її руки, які не знали манікюру; вони були потріскані від торфу й пропалені сонцем, але саме ці руки, пропускаючи тисячі тонн зерна, годували сім’ю, забезпечували колгосп і, зрештою, тримали на собі той шмат історії.
Коли гуркіт сушарки стихав, і Уляна, стомлена, сідала на мішок, вона бачила не тонни, а міру своєї жертовності. Її втома була не скаргою, а тихою молитвою, підтвердженням виконаного обов’язку. Жодного разу ніхто не чув від неї нарікання – працювала з жагою бути передовою серед таких же селянок-трудівниць. Приходила вечором додому, порала господарство, готувала вечерю, а потім допізна вишивала або плела светри. Ой скільки їх вийшло з Уляниних рук!
Коли записуєш спогади про прожиті роки, виходить літопис, і в ньому не лише сімейні події. Олексієвець Уляна Мифіївна, 1928 р.н:
“Вона роділаса ето десятого липня. Ну а льон. Уже одишла трохи. А льон оде на Краснуй, де от построїліса. Я за колиску, а Чугай головою був. Як я за колиску, зробила такі три посохи отиї, зробила. Пов’їсіла, зробила соби колиску, і все, пологи пошила. І рвать льон. Вун пришов: «Молодічко, шо ти робиш?» О, ето дев’ятого роділа чи десятого, от дівіса, рвала льон. А вун каже: «Ти бульш можеш вреда затратіть». А я кажу, то льон, бач, то дорого і премнє давалі. А то як колхоз шо? То я с колискою з Верою і сіно гребла в колхозі, і даже на плащатці льон. Ето вона роділаса і Ніна етої, Платонова. То і тая робила у колхозі. Билі льон на плащатці одего, де тепер церква. То вона із дітятем і я. Отак ми жилі, так ми жилі, так робила. І пристав: я тепер, і тепер як робила, і тепер ши, і все. І дає Бог. Хто мене посудіт с ким чи в ланці свариласа, чи годе робила на току? І так ми жилі, і робила я тринацать год на току. Там не лєхко було. Все в нас уручну. Добре робила я. Я була й там передова. То поробила геть осень, прибралі все-все, і я гето посівне вже мнірают у засіках і вже загрибают. Загладь.
Ето я гладіла. Ето я його гладіла. Ото мнірают, те шо лєнтою ото определяют, да вже теє зерно. Дай вже пише скулько того. То як помнірают уже, а мніране, то шо таке важне, то важим ящиками, а таке жито все тее, овес то мнірає. Наважим кулько ми ящикув да ете, й потом определяє, лєнтою мнірає. Да отаке, отаке було, й там передова”.
У матеріалі збережений стиль автора.
Словничок
По́сохи – палиці, на які вішали дитячу колиску-люльку. Такі колиски були переносними.
По́лого – полотняний шмат, яким обпинали колиску, щоб не палило сонце дитині, не завівав вітер.
Плаща́тка – колгоспний тік.
