Як на Рівненщині дякують за мед: історія пасічника з Полісся
На Рівненщині зберігають давню традицію: замість «дякую» за мед тут кажуть «хай пчоли сядают». Цей вислів добре знайомий пасічнику Івану Котяшу, який уже майже сорок років доглядає бджіл і переконаний – вони самі обирають свого господаря. Його розповідями ділиться мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.
– Ох дякуй вам за мед!
– Не треба дяковать, а тра казать: хай пчоли сядают!
Народна мудрість багата на фраземи. Сьогодні, власне поговоримо про побажання для бджолярів. Щоб велися бджоли, був достаток меду – бажають: щоб сідали бджоли. Мається на увазі, коли вилітають рої з вуликів, то щоб не втікали, а осідали в того ж господаря.
Вперше почув цю фразу-відповідь на подяку за мед від Жакун Уляни Василівни, давно вже покійної, проте вислів пам’ятається донині.
Кажуть, що бджоли самі обирають собі господаря. Вони не терплять фальші, галасу та невпевнених рук. Для Івана Івановича Котяша цей вибір долі стався, коли йому було сорок п’ять – вік, коли одні починають думати про спокій, а він – змайстрував свій перший вулик.
“Мені весь час хотілося мати свою пасіку. Пам’ятаю, як мама розказувала, що її батько, а мій дід, тримав пасіку, як вибирав мед, який він був смачний. І то з дитячих літ мені роїлася в голові думка про бджоли, пасіку і мед”, – згадує Іван Іванович.
Сьогодні йому 81, і він знає про своїх золотокрилих підопічних більше, ніж пишуть у підручниках, а перечитав він їх усі, що були в сільській бібліотеці. У ці роки дідусь ще доглядає за бджолами, правда, вже не так упевнено, бо очі підводять – не такі зрячі. Замолоду був спритним, до всього хвацьким – якщо задумає щось, то обов’язково зробить. Працював у колгоспі водієм. Вільного часу майже не мав, проте якщо випадала годинка, з синами бігли до озера – наловлять руками риби, раків. Зимою обов’язково на полювання. Багато років очолював товариство мисливців у Залужжі. Не один десяток кілометрів виходив за зайцями.
Дивно подумати, але років десять тому Іван Іванович змайстрував вулик-лежанку, що стало сенсацією на весь район. Свій перший вулик він збив у сорок п’ять, дослухаючись лише до власної інтуїції. Сьогодні це історія про те, що вчитися ніколи не пізно, а справжнє покликання може постукати у двері навіть посеред життя.
Той славнозвісний вулик-лежанка став для Івана Івановича справжнім маніфестом його філософії. Поки сусіди дивувалися незвичній конструкції, дідусь уже випробовував на собі цілющу силу бджолиної вібрації. Кажуть, повітря в такому вулику стерильне, а гул тисяч крил заспокоює серце краще за будь-які ліки. На весь район він був такий один – піонер «апітерапії», який діяв не за модними методиками, а за підказкою власної душі.
Життєвий шлях Івана Котяша – це заперечення будь-яких вікових стереотипів. У 45 років, коли багато хто вже боїться братися за нове, він уперше взяв у руки стамеску і молоток, щоб дати прихисток першому роєві. Відтоді минуло майже чотири десятиліття. За цей час його пасіка розросталася, роботи додавалося, а душа лиш раділа.
Сьогодні, у свої 81, Іван Іванович пересувається поміж вуликами вже не так прудко, як колись. Очі, що перечитали кожну сторінку про бджільництво в сільській бібліотеці, тепер бачать світ крізь серпанок. Проте пальці й досі пам’ятають кожну шорсткість прополісу, а слух безпомилково вловлює найменшу зміну в настрої бджолиної сім’ї. Він не бачить їх чітко, але він їх відчуває.
Пасіка для нього – це не про мед, не про вигоду і навіть не про ремесло. Коли до нього приходять по мед і за звичкою кажуть «дякую», дідусь лише хитро мружиться. Він знає: найкраща нагорода для пасічника – щоб робота кипіла, щоб рої множилися, щоб сад цвів. Тому й сьогодні, як і тридцять років тому, на подвір’ї Котяша звучить як молитва, як найтепліше побажання:
– Не треба дяковать. Хай пчоли сядают!
І вони сідають. Бо знають, що тут їх чекає господар, який за сорок років так і не навчився фальшивити. І мед у нього смачний, запашний…
У матеріалі збережений стиль автора.
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.
