Як колись відбувались хрестини на Рівненському Поліссі

Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою. Сьогодні говоримо про обряд хрестин на Рівненському Поліссі.

Живе людина й порівнює сучасне життя з минулим. Така вже незмінна людська натура – зіставляти, шукати паралелі, робити висновки. Або ж ліниво їх оминати, дозволяючи комусь іншому сформулювати готовий «підсумок» і піднести його нам для роздумів. Охрестити дитину було важливо в усі часи, не лише тепер.

… Клопоти з тими хрестинами. Їх можна було б сприймати як логістичний марафон. Починається він із вибору кумів, аби були “солідні” і “не соромно було”. Далі – пошук “баби” (хрещеної матері), резервація ресторану чи кафе, купівля подарунків, які мають засвідчити статус: для кумів, для “баби”. А якщо “баба” мешкає з “дідом”, то й для нього, бо ж треба “уважити”. Додайте сюди пожертву на храм, плату за самі хрестини, витрати на одяг… Ця вервечка фінансових та організаційних “треба” може тягтися нескінченно, перетворюючи світле таїнство на важкий світський обов’язок. Здається, що цій «требі» немає кінця.

Проте колишні хрестини зовсім по-інакшому відбувалися й по-інакшому сприймалися. Якогось дійства, як на весіллі, не відбувалося, проте подія була, особливо для дітей, знакова. Діти зростали не під гіпнозом кіноекранів чи у віртуальних світах комп’ютерних ігор. Їхнім світом були сільські ігри: “у палєнта”, “пекар”, “кари”, пізніше – “штандера-вандера” чи “перестрілку” (коли м’яч став доступним).То були найкращі часи.

За совєцької влади тривала боротьба з церквами, релігією загалом, і навіть слово «хрестини» чи «охрестити» не звучало, дітям «не вводили в вуха», щоб, не доведи, Господи, не проговорилися. Бо потім батькам попаде «на горіхи» від партійних керівників. Замість «хрестини» говорили «одведки» чи «відведіни» (в кожному селі трішки інакше). Пригадується така розмова з дитинства:

• А ти йдеш на одведки? Вас клікалі?
• Йду, канєчно! Ми ж родічи. А ти?
• О, нас тоже клікалі.
• А ви хіба родічи? Чого-то вас поклікалі?

Проте дітям вільно було приходити у двір чи в хату, де було свято. Вони собі гралися, нікому не заважали, а батьки робили свою справу.

Розтрат на хрестини не мали, окрім того, що треба було напекти булок, пуримів, щось зготувати на обід, дістати горілки. Слухаю Котяш Параску Данилівну, 1940 р.н., і ніби в кіно потрапив.

Все ревно ж булі такі баби, шо трохи…, а пупа льоном зав’яжут, волокном етим в’язалі, ну і вже то, шо пупа в’яже, то вже ж баба, настояща баба. І треба вже до баби. І вже як іде на відведіни баба до внуки, вже то внука, вже ж вона пупа в’язала, то вже внука, а то внученя, пупоризне внученя, то як іде на відведіни, то тепер уже берут і банани, й апельсіни, все-все, шо в маазіні, то й берут. Ідут. А колісь шо було брать? Напарат із чорних ягод кампоту. Да ши й в чум було? Банки ж не було, ні банки, нічого. Да й да в горшку парилі. І хліба напече, такі пироги трохи росплєскани да складаліса, да називавса «довги пируг», да ши такі з дірками, да ето так на відведіни йде баба до внуки. А вже як христіни, як христіни, то вже баба йде і вже вся семня її йде на христіни. А бабей чужих бралі, чужих, чужих бралі. Тепер своїх, а то чужих бралі за бабу. От например тая Верчиха, то вже вона була коло роду, то вже вона й пупа в’язала, а як яку до таких не клічут, тих уже акушерок, як я кажу, то вже так якусь бабу бере. На христіни йдут тоже варит горщок каши такіо, і ши шо там, і пироги довги такі. Да вже хто несе тую кашу, хто так іде – семня вся бабина йде на хрестіни. Отаке й на христінах було, як на весільє, то булки пеклі, да ши й з ягодьми, а такі трикутнічки пеклі, називаліса «пурими», «пурими».

І вже на Велікдень баба повинна, тая, шо вже пупа в’зала внученяті, повинна несті пироги до внуки. Пече три пироги довги такі, веліки, і несе, а внука вже там готовляца вони і вже пируют на Паску.

На перши день чи на други?

На други, на други, і тоже вже там вже тая внука, вже кого кліче, з родічув кліче, то вже ето… А вжеж на Паску тепер носят як кажем волочилне, то вже внука несе й до баби, до хресного, до хресної, вже баба готовила, внука ж принесе волочилне.

Звісно, ми не можемо повернути ті часи, коли діти бігали в “палєнта” аж до сутінків, а подарунок для кумів був символічним, а не статусним. Але ми можемо поставити собі одне важливе питання: чи справді сума, витрачена на ресторан, має переважити ту духовну обітницю, яку ми даємо, вносячи дитину до храму? Можливо, варто відмовитися від цієї нескінченної “треби” і замінити її однією, але найголовнішою: потребою вберегти і передати дитині не дорогий подарунок, а справжню, чисту суть Віри. Бо саме це і було найважливішим у всі часи.

У матеріалі збережений стиль автора.