Поліське бджільництво відроджують на Рівненщині: «це божа комашка, яку треба поважати» (ВІДЕО)

У селі Біловіж Сарненського району 84-річний Юхим Павлушенко разом із внуком Вадимом, який переїхав з Херсона, тримають майже три десятки лісових колод. Вони зберігають таємниці поліського ремесла. Про диких бджіл, традиції поліських бортників та унікальний зв’язок поколінь — у матеріалі Полісся News.

Що таке борть і чим вона відрізняється від вулика

Юхим Павлушенко народився у 1942 році в селі Біловіж. Мати померла, коли хлопчику було сім років, тож зростав при батькові та дідові. Змалечку пас корів, допомагав по господарству та займався бортництвом. Цьому ремеслу його навчив дід.

«Ліс і бджоли — це мій відпочинок душею», – поділився дід Юхим Павлушенко.

Для початку, сказав Юхим, треба розрізняти поняття у поліському бортництві такі, як борть та колода.

• Борть – це дупло, видовбане прямо всередині живого, стоячого дерева (найчастіше товстої сосни).
• Улик (колода) – це окрема колода, видовбана з поваленого стовбура сосни, яку згодом підіймають і закріплюють на дереві.

Майструють колоду вручну: вичищають серцевину, роблять спеціальні дверцята (довжи) та прорізають хід для бджіл – так зване «око». Іноді бджоли роблять собі двоє дверей, влаштовуючи справжній двосторонній рух. Кріплять колоду до дерева на відстані близько 20 сантиметрів від стовбура – із запасом, бо дерево росте, товстішає і з роками може просто відірвати вулик.

Як заселяють «колоди»

Щоб дикий рій захотів оселитися в колоді, бортники використовують прадавню магію ароматів. Навесні, перед тим як бджоли почнуть шукати нову «житлову площу», порожню колоду зсередини ретельно готують.

Її вичищають, закладають туди гілочки молодої вільхи, а стінки ретельно, сантиметр за сантиметром, натирають багном (богульником) — лісовою рослиною, яка має дуже сильний і приємний для бджіл запах. Потім верх закривають березовими гілками, зв’язаними наче віник, щоб усередину не пролізли миші.

«Йдемо з дідом у ліс. Дід наламає багна, вільхи та березнячка, як на віник. У діда спеціальна «жинь», – мотузка, він залазить туди, сідає, а я йому на землі з коробкою, багном, ножем, сокирою, – всім, чим треба», – згадав Юхим Павлушенко.

Після цього, продовжив бортник, наступає час очікування «бджіл-розвідниць». Вони прилітають, годинами повзають по колоді, оцінюють запах, об’єм та затишок. Якщо їм сподобається — невдовзі сюди заселяється весь рій.

Іноді бджоли обживають колоду, а потім з невідомих причин покидають її.

«Це тайна природи», — резюмував дід Юхим.

«Осінню — в сорочці, а весною — в кожусі»

Догляд за колодними бджолами мінімальний, розповів дід Юхим. На відміну від звичайних пасік, лісові бджоли живуть автономно. Їх ніхто не зачіпає цілий сезон, не підгодовує штучними сиропами. Скільки природа дала нектару — стільки й буде. Бортникам залишається регулярно ходити лісом та спостерігати.

Збір меду починається в глибоку осінь, коли стає холодно. У цей час матка перестає сіяти личинку, у вулику немає малечі, тому мед виходить чистим і прозорим.

Осіння прикмета: Якщо восени бджоли збираються щільно всередині, кажуть, що вони «в сорочці», а навесні їм потрібен «кожушок» — утеплення, щоб перезимувати.

Лісові бджоли агресивні та захищають свій дім, перед збором меду їх «викурюють», сказав Юхим Павлушенко.

«Брали таку палку-полінячку у вогонь, щоб запалити кінця. Почало горіти, диміти – потушили. Сокирою відкрив «довж» і туди «головежкою», – згадав Юхим Павлушенко.

Підкуривши бджіл димом із сухої кори, бортники відкривають довжу. Мед зрізають наполовину — до дверки. Решту із запасом залишають бджолам на зимівлю. Торік з 5 вуликів вдалося зібрати близько 30 кілограмів меду. В інших (СКІЛЬКОХ) колодах бджоли спрацювали слабо і принесли нектар лише для себе. Бортники кажуть, що це нормально і вони не будуть забирати останнє в комах.

 «Ми дивимося по дверцятах: якщо сім’я велика і вулик повний, беремо половину. Верхню частину зрізаємо, а низ залишаємо бджолам із запасом. Вони взимку їдять знизу і підіймаються доверху. Якщо все забрати — помруть від голоду. Треба поважати божу комашку», – констатував Юхим Павлушенко.

Від Херсона до Полісся: як війна об’єднала покоління

Нині Юхим Павлушенко передає знання своєму внуку. Після початку вторгнення Вадим Павлушенко переїхав із сім’єю у село Біловіж із Херсона. У навколишніх лісах колодне бджільництво — звична справа.

 «У нашому селі колоди має чи не кожен п’ятий. У лісі буквально через кожні 300–400 метрів стоїть такий вулик. Рамочних пасік у нас майже немає, люди займаються саме таким бжджільництвом. І що важливо: ніхто ніколи не полізе у чужий вулик. Кожен знає свій, а чіпати чуже – це великий гріх, бо це особиста справа кожного», – розповів Вадим Павлушенко.

Оселившись у діда, він почав ходити з ним до лісу і допомагати біля колод. Дикі бджоли та старовинне поліське ремесло настільки захопили хлопця, що стали його головним хобі. Зараз онук є першим помічником: і дров привезти, і картоплю викопати, і важкі соснові колоди до лісу відвезти.

Нещодавно чоловіки змайстрували ще кілька нових колод, довівши їхню кількість до трьох десятків, а також придбали один сучасний рамковий вулик. Бо це, каже Вадим, більш прибуткове ремесло. Проте зізнаються: класична рамкова технологія їм поки не до душі, і сучасний вулик у них працює як звичайна лісова колода.

 «Буває, що колода повна бджіл, а меду з неї не береш, бо нехай зимують. Це божа комашка, яку треба поважати», — підсумовує дід Юхим, дивлячись, як навколо старої соснової колоди гудуть перші літні рої.

Відео також можна переглянути на ютуб-каналі Полісся News.