Весільні традиції на Рівненському Поліссі (ВІДЕО)

Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає  мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомитиме читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою. Сьогодні Олександр продовжує розповідати про весільні традиції на Рівненському Поліссі.

Люди старшого покоління, напевно, добре пам’ятають, як під час весілля молодь часом такого утне, що потім ще односельці роками згадують ті веселощі: то везли тещу й тестя на тачці й потім перевернули, бо вони не захотіли ставити могорич за те, що їх везли «коні»; то «брили» свата, бо виявилося, що він не голений, з бородою; то знайшлася «медсестра» і всіх «лікувала» під час застілля… А на другий день, у перезви, то було дуже цікаво побачити, як молодь зніматиме ляльку-опудало, яку чіпляли високо на дереві чи електроопорі. Вона символізувала молоду. Перезянам конче треба було зняти таку образливу карикатуру, інакше була їм ганьба.

По-різному називали (та й зараз, можливо, десь таке є) частування, яким пригощали людей (не запрошених глядачів на весілля), котрі приходили до двору подивитися на весілля. У Залужжі казали «ходіть на п’яти стул». А пішла назва від того, що весілля зазвичай відбувалося у три заходи (столи), між якими гості танцювали, у кінці весілля роздавали коровай. Гості розходилися, а свої близькі родичі ще могли продовжити частування, і то вже був четвертий захід (стул). А пригощання на вулиці умовно названо «п’яти стул». Народ любить вигадувати промовисті назви.

Досі пам’ятаю ті булки, якими пригощали дітей. Навіть одного разу таке весілля на нашій вулиці спричинило до того, що я, будучи восьмирічним школярем, забув про те, що на сімнадцяту годину треба було йти до школи – мали приймати в «жовтенята» – загулявся  й не пішов на ту «урочисту лінійку». Отже, зірочки з Леніним не отримав. Думав, не переночую з пережитку.

Під час експедиції по Рокитнівщині Рівненської області дізнався про цікаві обряди, які буде пізнавально почитати й вам, шановні читачі.

Такий обряд існує здавна на Поліссі, проте по-різному його називають: у Залужжі – обвиванє, в Єльному – сповиванє. Сидорович Оксеня Іллівна, 1943 р.н., з Єльного згадує:

“І так от і було весильє внучки. Ну там не сповивають. От гетою наметкою. А то з’язвають. З’язвають наметкою уже. Ето таке времнє потходить і вже сповивають:

Неси, мати, веко, неси, мати, веко.            

А на веци покриванячко – вечнеє сповиванєчко.

Стоїть уже чи сестра чи тьотка і держит теє веко і вже будут сповивать:

Подай, мати, масла, подай, мати, масла.

Я корову й пасла од роси до роси,

Дай помазати коси.

Бере серник, трошки косей молодого й молодої, посмаліла серничком. Ну шоб у пари жилі зроду. Ну то-то закон такі.

Сповивала мене дядина, Сповивала мене дядина,

Дай не жалосліво. Сестра приняласа,

Сестра приняласа, сльозками й обліласа.

Там вже гетою наметкою берут з’язвают:

Андрейко, серденько, Андрейко, серденько, Присуньса до Люди блізенько

Да будете говорити Як на сьвєти жити.

Уже сповивалі. Вже сповиваночка бере теє вєко над головою і танцує:

Сповиваночка скаче, Сповиваночка скаче,

Да чогось вона й хоче. От князя й молодого,

От князя молодого рубліка золотого”.

Отак і тримається цей світ, на таких-от звичаях, на пам’яті народній про те, як було колись. Чуєш ці слова, і ніби сам стаєш частиною того гучного, багатолюдного поліського весілля. Ці спогади є тим, що насправді тримає коріння. І добре, що ми маємо людей, які ще можуть заспівати «Неси, мати, веко» і розповісти, чим пригощали на «п’ятому столі».  І лише від нас залежить, чи зможемо ми передати цю багату, таку живу й автентичну спадщину далі. Адже коли зникає пісня, зникає й часточка народу.

У матеріалі збережений стиль автора.