У Здолбунові закривається культова чебуречна: історія переселенки, яку не хоче відпускати місто на Рівненщині
Ми познайомилися з Таміллою Бербецою на фестивалі «Молодий борщ». Біля її ятки майже не було вільного місця. Поки поруч господині змагалися за найкращий борщ, тут один за одним народжувалися золотаві чебуреки – із тонкого тіста, соковитої начинки та тієї особливої домашньої атмосфери, за яку її давно полюбили на Здолбунівщині.
Хтось терпляче чекав своєї черги. Хтось фотографувався з пані Таміллою. Дехто, отримавши ще гарячий чебурек, не поспішав відходити. Людям хотілося поговорити, потиснути руку, побажати щастя.
На Рівненщині її знають не лише як власницю «Чебуречної №1». За два роки вона встигла не лише закохати місто у свої чебуреки, а й неодноразово готувала їх для українських військових, возила домашню їжу ближче до передової, підтримуючи захисників так, як уміла найкраще.
Тепер Тамілла Бербеца прощається зі Здолбуновом.
Кількома днями раніше вона написала у Facebook короткий допис, який за лічені години облетів усе місто.
«Дорогі здолбунівчани, я безмежно вдячна вам за вашу любов до моїх виробів, що ви приходите, говорите і пишете стільки приємних слів і побажань… Я вражена! Дякую!»
Разом із цією новиною вона оголосила останню акцію: кожен шостий чебурек – у подарунок. Але дуже швидко стало зрозуміло, що люди приходять уже не за знижкою.
Під дописом з’явилися десятки коментарів. Одні писали, що сумуватимуть за найсмачнішими чебуреками в місті. Інші бажали щасливої дороги. Хтось дякував за тепло, щирість і людяність. А хтось просто просив залишитися.
Бо за два роки «Чебуречна №1» стала значно більшим, ніж місце, де можна було швидко перекусити.
Місце, куди йшли не лише по чебуреки
У Здолбунові давно перестали говорити: «Піду куплю чебурек». Частіше можна було почути інше:
– Забіжу до Тамілли.
Саме так – не до кіоску, а до людини.
Щоранку біля невеликого віконця збиралися знайомі обличчя. Працівники установ брали чебуреки на обід, водії маршруток спеціально підлаштовували перерви між рейсами, щоб устигнути заїхати сюди, школярі після уроків витрачали кишенькові гроші на улюблений перекус. А ті, хто приїжджав до Здолбунова із сіл колишнього району, вже знали: якщо маєш хоча б десять вільних хвилин – неодмінно зазирни до «Чебуречної №1».
– Якщо мав п’ятнадцять хвилин між рейсами, їхав тільки сюди. Після її чебурека можна було ще пів дня працювати. Дуже шкода, що вона їде. Таких людей запам’ятовують не через їжу, а через те, як вони ставляться до людей, – розповідає водій маршрутки «Рівне – Здолбунів» Олександр.
Місцевий житель Олексій усміхається:
– Перед роботою майже завжди купував тут чебуреки собі й колегам. Вони в неї не сухі, не важкі, а соковиті, гарячі, з хрусткою скоринкою. Купиш один – і вже шкодуєш, що не взяв два. Але найбільше запам’ятається сама пані Тамілла. Завжди усміхнена, завжди знайде добре слово.
А студентки Марина та Христина зізнаються, що після пар у них навіть не виникало питання, куди йти.
– Ми казали: “Ходімо до Тамілли”. Не “по чебурек”, а саме “до Тамілли”. Це вже була наша маленька традиція. Коли прочитали, що вона закривається, спочатку навіть подумали, що це жарт. Дуже сумно, що таких місць у Здолбунові стає менше.
І саме тоді стає зрозуміло, чому новина про закриття маленької чебуречної так схвилювала людей. Вони прощаються не лише зі звичним смаком. Вони прощаються з людиною, яка за короткий час стала частиною їхнього життя.
Дорога, яка несподівано закінчилася у Здолбунові
Навесні 2022 року Тамілла ще не знала, що залишиться на Рівненщині майже на три роки. Разом із чоловіком вони виїхали зі Степногірська Запорізької області, рятуючись від війни. Планували дістатися кордону й їхати далі. Але дорогою з’ясувалося, що чоловік загубив військовий квиток. Подружжя вирішило ненадовго зупинитися у Здолбунові, щоб відновити документи, а вже потім продовжити дорогу.
Доля розпорядилася інакше.
У Запорізькій області чоловіка не мобілізували. А у Здолбунові він сам пішов до військкомату, відновив документи й залишився служити. Родина також залишилася тут. Спочатку три місяці жили у людей, які прихистили переселенців, а згодом винайняли житло й почали облаштовувати новий побут.
Здавалося, найважче вже позаду. Та невдовзі життя завдало нового удару. Чоловік Тамілли загинув у дорожньо-транспортній пригоді, коли їхав у службових справах.
Ще за життя він підтримував її мрію відкрити власну справу.
– Він завжди казав: якщо не вийде отримати грант, допоможу тобі сам. Після його загибелі я зрозуміла, що відкладати більше нічого не можна. Треба було вчитися жити заново і самій будувати своє майбутнє.
Мрія, яку довелося починати двічі
Про власну справу пані Тамілла мріяла ще до повномасштабної війни. За плечима були роки роботи офіціанткою, потім – у пекарнях, де вона навчилася працювати з тістом, відчувати його характер і розуміти, що хороша випічка починається не з рецепта, а з терпіння.
Пізніше вона влаштувалася до закладу, який спеціалізувався на чебуреках. Саме там остаточно зрозуміла: це справа, якою хоче займатися сама.
Єдине, чого їй бракувало, – рецепта.
– Навіть коли я там працювала, рецепт тіста був таємницею. Його не відкривали нікому. Уже коли опинилася за понад тисячу кілометрів від дому, зателефонувала колишній власниці й попросила допомогти. Сказала їй: “Я вже точно не буду твоєю конкуренткою”. Вона погодилася, але взяла з мене слово, що я нікому його не передам. І своєї обіцянки я дотримуюся.
Секрет тіста пані Тамілла не розкриває й сьогодні. Каже, кожен майстер має право на свою професійну таємницю.
Зате охоче говорить про начинку.
Фарш має бути соковитим, тому до нього обов’язково додає воду. Потім – цибуля, коріандр, свіжа петрушка, сіль, перець. Усе просто. Але саме ця простота й народжує той смак, за яким люди поверталися знову.
Чіберек – страва, яку треба поважати
Пані Тамілла з усмішкою каже, що більшість українців називають її головну страву неправильно.
Насправді це – чіберек.
Саме так кримські татари називають традиційний “смачний пиріжок”. Для них це не вуличний перекус, а одна з найшанованіших домашніх страв. Чібереки готують для гостей, подають із чорним чаєм або молоком, а сам процес приготування вважають майже родинним ритуалом.
Лише за радянських часів ця страва перетворилася на масовий фастфуд, а її назву спростили до звичного “чебурек”.
– Коли робиш чебурек, не можна поспішати. Якщо любиш свою справу, це обов’язково відчує той, хто його куштуватиме, – каже пані Тамілла.
Можливо, саме тому біля її кіоску так часто збиралися черги.
Грант, який змінив життя
Першу заявку на грантову програму Тамілла написала ще тоді, коли чоловік був живий. Усе йшло добре, але програму несподівано закрили. Жінка потрапила до другого етапу відбору, який так і не відбувся. Здавалося, мрію знову доведеться відкласти.
Та згодом їй запропонували взяти участь в іншій програмі підтримки жіночого підприємництва. За кілька днів вона повністю переробила свій проєкт і подала документи знову. Цього разу все вдалося.
Частину необхідного обладнання пані Тамілла придбала за кошти, які отримала після загибелі чоловіка. Насамперед купила кіоск. А коли надійшов грант, докупила техніку та все необхідне для роботи. Так у Здолбунові з’явилася «Чебуречна №1».
– Я була впевнена, що такого продукту на Рівненщині ще немає. Не тому, що чебуреків ніде не продають. Просто вони зовсім інші. У кожного майстра свій рецепт, своє тісто, свій смак. Хотілося, щоб люди спробували саме такі, які люблю я.
І, як виявилося, не помилилася.
Коли чебуреки їдуть на фронт
Поступово про «Чебуречну №1» дізналися не лише у Здолбунові. Одного разу військові попросили пані Таміллу наморозити чебуреки, щоб відправити їх на передову. Вона відмовила. Не тому, що не хотіла допомогти, просто була переконана: справжній чебурек не терпить морозилки.
– Він має бути свіжим. Якщо його заморозити, це вже буде зовсім інша страва.
Тоді військові запропонували несподіване рішення:
– Поїхали з нами.
Так пані Тамілла сама почала возити свої чебуреки ближче до передової. Для неї ці поїздки були особливими ще й тому, що пролягали майже поруч із рідним Степногірськом. До дому залишалося якихось два десятки кілометрів, але повернутися туди вона вже не могла.
Каже, найбільшою подякою були навіть не слова військових. Найцінніше – бачити, як після кількох днів на позиціях хлопці їдять домашню гарячу їжу й хоча б на кілька хвилин усміхаються.
Любов, яка знайшла її сама
Саме під час однієї з таких поїздок доля зробила ще один несподіваний подарунок. Тамілла познайомилася з чоловіком. Спочатку вони просто листувалися. Потім почали телефонувати одне одному. А згодом він освідчився. Вона довго не вагалася.
– Я вже знаю, що таке жити на відстані. Це втрачений час. Ми вирішили, що більше не будемо розлучатися. Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори, – сміється пані Тамілла.
Саме тому сьогодні вона переїжджає на Чернігівщину. Не тому, що хоче залишити Здолбунів. А тому, що хоче бути поруч із коханою людиною. У Здолбунові ж залишаються мама, бабуся, тітка. І залишаються сотні людей, для яких вона назавжди буде «тією самою Таміллою з чебуречної».
Прощання, яке більше схоже на слова вдячності
Наприкінці фестивалю «Молодий борщ» біля ятки пані Тамілли, як і зранку, людно. Вона вправно розкачує тісто, формує чебуреки, вітається з постійними покупцями, жартує, бажає кожному смачного. Здається, усе як завжди. Лише тепер кожен розуміє: це одна з останніх можливостей скуштувати той самий чебурек, який для багатьох уже давно став маленьким символом Здолбунова.
Люди підходять не лише зробити замовлення. Дякують. Бажають щастя. Просять не забувати місто. Дехто зізнається, що ще спеціально приїхав, аби востаннє купити чебуреки саме у пані Тамілли.
І дивлячись на цю чергу, легко зрозуміти, чому її допис у соцмережах викликав таку хвилю емоцій.
Здолбунів прощається не просто з «Чебуречною №1». Він прощається з людиною, яка приїхала сюди рятуватися від війни, почала життя з чистого аркуша, пережила важку втрату, відкрила власну справу, підтримувала українських військових і змогла стати своєю для цілого міста. Найцінніше те, що, їдучи зі Здолбунова, вона залишає після себе не просто улюблену чебуречну. Вона залишає добру пам’ять. А її, як відомо, не можна ні купити, ні приготувати за жодним рецептом.
