Сповідь перед вічністю: суворі закони поліського прощання на Рівненщині

На півночі Рівненщини, серед поліських сіл – Бережок, Залужжя, Колок – смерть колись була не лише родинним болем, а й випробуванням віри та гідності. Передостанній подих мав бути освячений сповіддю, а право на християнський похорон чи вінчання нерідко вимагало не тільки молитви, а й важкої праці або останніх заощаджень. Спогади старожилів відкривають правду про те, як на Рівненському Поліссі сакральне перепліталося з виживанням. Їх зібрав мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.

І знову про сакральне. Людина живе, працює, творить добро, грішить… А як померти в чистоті і спокої? Для полісян минулих поколінь смерть ніколи не була лише біологічним фактом. Це був священний перехід, до якого готувалися з особливою ретельністю. Найголовнішим обов’язком вірянина та його родини вважалося передсмертне сповідання. У народній свідомості закріпилася непохитна установка: людина не має права піти за межу, не очистивши душу перед Богом.

Однак шлях до небесного спасіння часто пролягав через земні випробування та матеріальну скруту (це, напевно, у всі часи так було, для бідних). Спогади старожилів малюють доволі сувору картину тогочасних відносин із духовенством. Навіть у часи воєнних лихоліть, коли батюшка міг приїхати лише на могилу, щоб відправити службу за померлим (у Залужжі церкви не було. Священника привозили з Бережок), церковні канони залишалися непохитними.

Пам’ять береже драматичні історії, як-от випадок зі священником Сініцьким: якщо родина не мала чим заплатити за обряд, священник міг відмовити у похованні. Відомі випадки, коли небіжчика три доби тримали в сінях, доки вирішувалося питання оплати. Смерть ставала не лише родинним горем, а й важким фінансовим тягарем, адже, за словами очевидців, часто «і їсти нема що, а за похорони треба платити».

Зв’язок громади з церквою тримався не лише на вірі, а й на тяжкій праці. Церковні землі, що розкинулися на десятки гектарів навколо Бережок, Залужжя та Колок, потребували робочих рук. І ці руки належали парафіянам. Цікаво, що навіть радісна подія — вінчання молодих — не обходилася без трудової повинності. Перед тим, як стати під вінець, наречений мусив «відробити» право на таїнство:

• а) батько йшов домовлятися з батюшкою;
• б) молодий хлопець мав відпрацювати на церковному току, молотячи збіжжя ціпом;
• в) лише після фізичної праці на користь парафії пара отримувала благословення.

З приходом радянської влади стара система землеволодіння була зруйнована – церковні землі та майно (як-от будівлі біля нинішніх шкіл) відійшли державі. Проте в пам’яті людей залишився той давній уклад, де кожен крок – від народження і вінчання до останнього подиху – був суворо регламентований.

З погляду сьогодення ці свідчення демонструють культуру, де релігійні канони були вплетені в стратегію виживання, а духовний острах перед “несповіданою смертю” був сильнішим за побутову скруту. Соціальний устрій того часу вимагав від людини платити за право померти з очищеною душею не лише виснажливим потом, а й останніми заощадженнями. Ці спогади відкривають світ, де релігія та виживання були єдиним цілим, а страх перед гріхом був страшнішим за бідність. Це була сувора культура: право на зустріч із Богом з “чистим серцем” купувалося ціною надлюдських зусиль та останньої копійки.

Котяш Остап Архипович (1932 р.н.), згадує:

Про похорони роскажите.

Я во времнє войни вже знаю, то до кого привозілі батюшку? А до кого й не привозілі, або приїде батюшка, часом вже попросіт, да вже зайде на могилу, да отправит батюшка. Колісь стари, казалі вже які старийши вмре, то треба, шоб обезатєльно перед смертю шоб висповедани був, бо … той Сініцкі був, я його не помню: платі гроши, а ні, то не будем хороніть. Троє суток в сінях держалі.

Даже й от за Польщи. Засватаюца вже молоди. Яякшо венчаца, то треба йті до батюшки, ну йде батько там дооворляєца і молоди ши попомолотіт там у батюшки цепом. А венчаца само собою…

А як же, а шоб повенчав, треба поробить. І було девеносто гактар землі вже в бережецкого, ето трицать гектар було бережецкого, трицать залужецкого і трицать ковковського. Землю довжни ж хтось оброблять, етож люді оброблялі. Було там от в Бережках церква, а тее, де школа, ето ж було там, мабуть, церковне воно було, да то вже руски пришлі забралі все. Так можна сказать як би, воно хто його знає, чи правильно, чи неправильно, етож і їсть нема шо, а за похорони тоже треба платіть.

Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.