«Щоб воно не зникло і не пропало»: інтерв’ю з дослідником говірки Рівненського Полісся

Олександр Котяш — науковець, викладач української, англійської та польської мов родом з Сарненщини. Закінчив аспірантуру. У 2024 році світ побачив його багаторічну працю “Словник говірки села Залужжя Дубровицького району Рівненської області”. Чоловік впродовж 8 років записував, збирав і систематизував місцеву лексику та фольклор для словника. Щотижня на сайті Полісся News Олександр Котяш ділитиметься із читачами обрядами, традиціями, історіями рідною поліською говіркою.

Пане Олександре, розкажіть про себе, своє дитинство, освіту?

Я добре пам’ятаю себе вже з років чотирьох. Як гляділи мене то бабуся, то сусідські дівчатка, вони мене водили за собою. От пригадую, бабця і на похорони, і на весілля водила. Діти грали всякі ігри на майданах, – там в нас були вигони. Змалечку зростав у фольклорі. Тільки не знав, що це фольклор.

Після школи вступив у Дубнівське педагогічне училище. Коледж зараз. 4 роки вчився на вчителя початкових класів. Потім одразу ж призвали в армію, служив два роки. Мені пощастило, в стройбаті служив, тоді так називався будівельний загін.

Там були хлопці із Західної України: Франківської, Львівської, Закарпатської, Тернопільської областей. Ну, трішки із Чернігівської і Луганської, і от там близько торкнувся діалектів, говірок. Це мені тоді й запало в душу.

Після армії на роботу направили в Великі озера. Вчителем англійської мови працював. Потім працював вчителем української та англійської мов уже в рідному Залужжі. Паралельно ще навчався в університеті. Вечорами займався самоосвітою. Пізніше брав участь у наукових конференціях, навчався в аспірантурі у Харкові. Згодом у столичному Інституті української мови при Академії наук, перейшов на діалектологію.

Як почали досліджувати Поліську говірку?

Все почалось з купівлі диктофону. Це був 2014 рік. Приїхав додому – з Харкова в Київ. З Києва відправився в село і пішов по людях. Тоді й зрозумів, яку зробив помилку.

Ви пошкодували, що зайнялись цим?

Пошкодував, що не зайнявся цим раніше. Багато всього відійшло із людьми. Застав тих, хто народилися 1928-ого, 1929-ого, 1930-ого, 1931-го років, отих і захопив. Загалом записав 17 людей. Там близько 35 години звучання.

Для чого це Вам?

Щоб традиції не зникли і не пропали, – їх треба підтримувати: щось відновити, щось зберегти. Тому що це наша історія. В історію входить все: етно, фольк, говірка та інше.

Як довго працювали і як виникла ідея створити словник?

Записував з 2014-го року. Почав працювати над дисертацією з діалектології. Вісім-дев’ять років розшифровував фонетичну транскрипцію. Потім різні слова, лексики, які вже забуті. А потім почав складати словник, щоб систематизувати. Спочатку навіть не міг увити, що він на двісті сторінок вийде. Зрештою не дивно, адже самого тексту розшифрував на 850 сторінок.

Розкажіть, а з чого складається поліська говірка?

Північне – одне з трьох найбільших наріч в Україні. Воно має три діалекти: західнополіський, середньополіський і східнополіський.

Західнополіський – це Волинський, умовно до лінії річки Горинь. Праворуч від Горині до Чернігівської області – середнє Полісся, тобто середньополіський діалект. І далі на схід – східнополіський діалект.

Діалекти поділяються на говори. Є Дубровицькі, Сарненські, Рокитнівські. Говори складаються з найменшої одиниці – говірок. Говірка може бути в одному, а може й в двох селах. Це цілий скарб.

Карта показує, що наріччя, говірки за межами України. Тут не важко здогадатися, що кордони політичні, вони не збігаються з мовними кордонами.

Чого?

Бо завойовували, “відтискували”, “віджимали” землі. Ми пригадуємо поділ 1921-ого року, операцію Вісла у 1940-і роки. В 30-х роках Курську область Сталін тихенько віджав, перемалювали карту і так далі.

Що стосується Полісся, то складно уявити його в теперішніх політичних кордонах, бо це частини Білорусі, частина Польщі, частина України і навіть трохи росії. Не будемо про неї говорити.

І це древня частина з якої вчені виводять, що саме тут серце нашої української нації. Саме поліський діалект. Він пішов від тих племен, які там були. Це дуліби, деревляни, – вони ж між собою спілкувалися, одружувалися.

Коли досліджував говірку, люди старшого покоління пам’ятають багато давніх слів. Вони вже відходять, з ними відходить також давнє ткацтво, – десь воно трошки є, а в основному вже й нема.

Які фрази, слова обряди чи традиції під час дослідження Вам найбільше сподобались?

Мені все улюблене.

Так зразу і не скажу, але весільних пісень записано багато. А ще різних соціально-побутових пісень.

А ще фризми. «В рудной хаті і кацюба маті» «Постав хату з лободи, а в чужої не веди». Хай вона і з лободи, хай тут буде і тяжко, і трудно, але воно буде своє.

От слово «душнічок» – це скляночка маленька, ну не стограмовка, а меншеньке. Ще меншеньке.

З ткацької лексики дуже багато таких слів. Це маковки, кукушка, вима, наколочник, остача.

На Вашу думку, збереження поліської говірки, чому це важливо?

Хочеться це залишити майбутнім поколінням. Це найголовніше. А ще, щоб не було неточностей. Щоб знати історію і ніякі загарбники не могли на наших землях казати, що прийшли захищати російськомовних, бо їх тут не було з роду.

Показати нашу ідентичність, що ми тут споконвіку були, а не «понаїхали».

Вся ця робота клопітка і займає багато часу…

Ну, якщо дослідити говірку або ж ідіостиль якогось мовця, то це ж треба 10-20 років записувати і тим займатися. Звісно, це багато часу. Це заняття може нудним здатися. Але нудним воно здається, знаєте коли? Коли кажуть: «Воно тобі треба? А що тобі з того буде?»

Наразі Олександр Котяш викладає в Ірпінському фаховому коледжі НУБіП, не кидає наукову працю і планує видати ще одну книжку.