Радуниця на рівненському Поліссі: які традиції
Радуниця (Радуніца) – це давнє поминальне свято східних слов’ян, яке поєднує дохристиянські уявлення про культ предків із християнською традицією. Відзначається на 9-й день після Великодня (вівторок Фоминого тижня).
Про традиції цього дня для Полісся News розповів науковець, мовознавець Олександр Котяш.
Поминальні звичаї
Назва пов’язана зі словом «радість», бо це не лише скорбота, а й радісне спілкування з померлими, адже вони «радіють» воскресінню разом із живими. Вважається, що цього дня душі предків приходять «у гості» або чекають на своїх рідних на кладовищі.
На території Середнього Полісся (Житомирщина, північ Київщини, Рівненщина) обрядовість була дуже багатою і добре збереженою.
Напередодні прибирали могили: підсапували, підбілювали хрести, садили квіти. Перед Провідною неділею прикрашали хрести на могилках жінок хусточкою або лєнточкою (стрічкою), на могилах чоловіків – домотканим рушником. Тепер здебільшого лєнточками. За радянських часів і на початку незалежності України увійшло в моду нести пластмасові квіти на могилки, щоб прикрасити. Але ця традиція не прижилася – люди знову чіпляють стрічки – вони легкі й не токсичні, як пластмаса.
Готували поминальну їжу: крашанки, паску, млинці або хліб, узвар чи горілку.
На кладовище йшли цілими родинами, часто після церковної служби. Священник міг відправляти панахиду прямо на кладовищі.
Поминання на могилах – це найхарактерніша частина поліської традиції: їжу клали на могилу або на рушник, частину залишали «для душ», частину – роздавали іншим (особливо дітям і бідним) «за упокій». Часто говорили: «Їжте, пийте, споминайте наших». Сідали просто біля могили і спільно їли – це символічна трапеза разом із померлими.
Звертання до померлих
Люди могли буквально «говорити» до родичів: розповідали новини, просили допомоги або захисту, іноді навіть голосили (особливо жінки). Це зберігало архаїчний культ предків. Та й зараз іноді можна почути тужливе голосіння.
Алкоголь і «частування»
Горілку могли лити на могилу або залишати чарку. Це – давній жертвоприносний елемент. Олександр Сергійович Курочкін – видатний український етнолог, доктор історичних наук та професор, який є одним із провідних фахівців у галузі календарної обрядовості та народних розваг українців, наш сучасник, хоча його активна наукова діяльність охоплює вже понад пів століття, писав: «На Поліссі поминальна трапеза відбувається безпосередньо на могилах, де живі символічно ділять їжу з померлими, залишаючи її частину “для душі”».
А в інших регіонах як відбувалося відвідування померлих? Павло Чубинський (матеріали XIX ст.) згадував: «На гробки приходять родичі, священик править панахиду, а люди, помолившись, розходяться, не влаштовуючи тривалих гостин». Історик зафіксував ці спостереження стосовно Правобережної України, зокрема описуючи традиції Поділля (сучасна Вінниччина, Хмельниччина та частина Тернопільщини). На Поділлі та Волині (за записами Чубинського), помітно більший вплив церковного офіційного ритуалу та певну “стриманість”. На гробках (Проводах) акцент зміщувався на церковну панахиду та молитву. Після цього люди часто йшли додому, а масові обіди на цвинтарі з довгими посиденьками були менш поширені або навіть засуджувалися місцевим духовенством того часу.
На Галичині — мінімум язичницьких елементів. Філарет Колесса згадує: «У Галичині не прийнято справляти учти на цвинтарі; натомість переважає молитва і спомин у родинному колі».
Микола Сумцов зауважив: «У південних місцевостях обряд поминання значно спрощений і позбавлений багатьох давніх звичаїв, відомих на півночі».
Степан Килимник, видатний український етнограф, фольклорист, історик і педагог. Це постать світового рівня в українській народознавчій науці, чиї праці вважаються справжньою енциклопедією народного життя. І хоч народився на Поділлі (Вінниччина), проте його науковий інтерес охоплював усю Україну. Він пройшов через складні випробування – воював в армії УНР, працював учителем, пережив репресії, а під час Другої світової війни емігрував на Захід. С. Килимник зазначив: «Поліські звичаї поминання померлих є найбільш архаїчними і зберігають дохристиянські вірування про участь предків у житті роду».
Світоглядні уявлення
Могила — це «дім» померлого. Душа не зникає, а перебуває поруч із родом. Предки можуть впливати на життя живих. Це дуже типово для поліської традиції, де довго зберігалися дохристиянські вірування.
Православна церква України та інші християнські конфесії підтримують саме молитовне поминання, але не схвалюють застіль і алкоголю на кладовищі. Проте на Поліссі народна традиція часто сильніша за офіційну. І зараз, особливо на Київщині, відбуваються застілля на поминальну неділю.
Поліська традиція «спілкування» з померлими через трапезу на могилах, звертання до предків як до живих учасників роду та специфічне прикрашання хрестів є унікальним реліктом. Це свідчить про глибоку життєздатність народних вірувань, які попри офіційну позицію церкви чи радянські спроби уніфікації побуту, залишаються основою локальної ідентичності.
Сьогодні ми спостерігаємо поступову відмову від пластикового декору на користь традиційних стрічок, що свідчить про запит на екологічність та автентику. Радуниця на Поліссі залишається не просто релігійним актом, а важливим механізмом збереження зв’язку між поколіннями, де цвинтар сприймається не як місце відчуження, а як простір зустрічі родини.
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.
