Молитва біля печі: як на Рівненському Поліссі день починався з чистих рук і благословення
На Рівненському Поліссі здавна вірили: до печі не можна підходити з брудними руками і важкими думками. День починався з молитви, праці та тихого маминого шепоту біля вогню, а за столом головне слово мав батько, який благословляв хліб і родину. У цих простих щоденних звичаях жила глибока духовна традиція поліської родини, що передавалася від покоління до покоління. Власними спогадами та розповідями старожилів поділився мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.
Якось почув, як одна жіночка сказала: «А наша маті казала: до святого огню не приступай, допоки не вмиєса і не помоліса». Тобто, розтопляти в печі можна лише чистими руками і з чистими помислами. Он воно як. Огонь у печі – він же живий, він чистих рук любить і помислів світлих. То не просто дрова розпалити, то наче службу почати.
У нашій хаті кожен день починався з маминого шепоту. Мама, як та невтомна бджілка, ще вдосвіта поралася коло печі, але що б вона не робила – чи розчиняла тісто, чи вимітала долівку – з її вуст злітали «свої» молитви. То не були книжні слова, а жива розмова з Богом, переплетена з господарськими знаннями. Вона знала, як «зашіптувати» лихо і як просити в неба дощу чи врожаю, оберігаючи хату своєю вірою, наче невидимим омофором. Але коли наступав час обіду чи великого свята, уся хата затихала. Головне слово належало батькові. Він був для нас як священник у своїй маленькій церкві – біля сімейного столу. Перш ніж сісти, батько ставав перед образами, повагом хрестився і благословляв стіл. Він ніколи не дозволяв починати їсти, поки не буде прочитана молитва. Хліб у його руках ставав чимось більшим, ніж просто їжею. Батько стежив, щоб за столом панував мир. Ми, малі, бувало, зачнемо під столом штурхатися чи сміятися, то батько тільки подивиться суворо або легенько ложкою по столу – тук! – і все, миша не шурхне. То була наука: повага до хліба, повага до Бога, повага до порядку.
Якщо батько тримав «зовнішній» канон – порядок і благословення, то мама була наповненням цієї форми. Мати була живою енциклопедією традицій. Вона вчила, що молитва — це не лише слова, а й те, як ти ставишся до праці. «Роби з Богом у серці, то й руки не болітимуть», — казала вона, вишиваючи черговий рушник під тьмяним світлом каганця.
У цій сімейній ієрархії панував дивовижний баланс. Батько втілював строгу релігійну вертикаль, зв’язок родини з небесним порядком. Мати ж була горизонтальною ниткою, що зв’язувала цей порядок із щоденним побутом, лікуванням, піснею та вихованням душі. Саме через батькове благословення та мамину молитву традиція Полісся передавалася далі, від серця до серця.
Згадує Котяш Надія Нестерівна (1946 р.н.):
“Я знаю, шо колісь, як то моя маті щи була, як я була мала, то маті завше ото молітву туу моліласа і казала, шоб і я соби таке моліласа. І одного году, я знаю, шо ши Говдя була, а я, батько от як тепер якось нема такого. Колісь так, ето Веліґдень, Коляди чи шо – всі становляца в рад коло стола моліца. Ну і батько починає Отче наш моліца і ми за їм уже молімса. І я помню, я ето була така мала, да взяла, да засмеяласа, батько мене ак триснув ложкою по лобу (сміється), то я так довго теє помніла. І баште, не було церкви в нас, і не було такого наученя, шоб то, бо ж куди ходілі наши до церкви? А так понімать, то треба так вніматєльно щи стоять, поки всі перемоляца, поки перемоліца батько. В той час поблаословив стола і садяца за стул”.
Здається, у цих простих словах захована мудрість, яку не знайдеш у жодному підручнику: мудрість єдності, терпіння та глибокої, тихої віри.
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.
