“Мама народила мене в снігу”: історія про виживання на Рівненському Поліссі
Олександр Котяш – науковець, викладач української, англійської та польської мов родом з Сарненщини. Чоловік впродовж 8 років записував, збирав і систематизував місцеву лексику та фольклор. Щотижня на сайті Полісся News Олександр Котяш ділитиметься із читачами обрядами, традиціями, історіями рідною поліською говіркою. Сьогодні автор знайомить нас із історією народження дівчинки на Рівненському Поліссі у 20 сторіччі.
Напевно, яких тільки історій не чували про те, як в давнину народжували! І в полі, і в лузі, і в лісі… Ходили до останньої години, а там вже де прийдеться. А ця історія про те, як життя перемагає за будь-яких обставин. Народження дитини прямо на снігу, в суворих умовах Поліської зими, на перший погляд, здасться вигадкою і буде малоймовірною. Проте мушу запевнити: «від титли і до титли» – все чиста правда і є символом абсолютного виживання.
Майже 90 років прожила Олексієвець Уляна Мифіївна, маленька, непоказна, проте швидка і вертка; завжди згадує, як її народила мама в снігу. Яке вона трудне життя прожила: старалися з чоловіком все своїми руками заробити, і дітей нажили, і в Бога вірували. Бо ж як кажуть: без Бога ні до порога. У школі не вчилася, вміє читати, писати – ні. Працювала в колгоспі аж до пенсійного віку. Від мами навчилася трудитися і людям шептанням допомагати; вишивання, ткацтво та інше рукоділля – це результат наполегливості і бажання забезпечити дітям різного добра у придане.
Коли спілкувався з Уляною Мифіївною (1928 р.н.), то сповнювався тієї ж доброзичливості й розсудливості, що виходили з її вуст. І хоч народилася прямо на сніг, проте невидимою для людського ока була сорочка, яка в той момент обігріла і вберегла від лиха й напасті.
“Да як ти кажеш тоже родіть… Ето мене маті (яка я здорова вдаласа? Престав мене, і живу). Ага, важки булі зіми, снігу багато було… Ну шо, пуст, значит, да то прадем, а клоче вже. Понесу клоче чесать. Да чешут клоче, да от як вже начесалі, то несут через луг у Дубровицу. Не знаю, куди вони там його носілі. І знаєш, як вона вже ішлі дохати, і старша сестра моя була з матерою. Вона з якого? Із четирнацатого году. Як ішла, то юй було тоди по-моєму дванацать год. Як ішла – пологи. І шо робить? В етому, в Порубці. Всьо. Одишла, над дорогою прогорнула сніг трохи, і на сніг мене вроділа. Зіма була важка, понімаєш? Ето понімаєш, як теє дітя буде падать? Падало откуль? Тепле. То мо клоче підослала чи шо? Ніщо. А як? Клоче буде терать? На сніг. Живе – живе. Да так. Ти шо? А як? Тулько детей було. Треба воно було? А тая дівчина шо? Роставила руки і бежит. Погукала етого Семена тютку. Да ето скидає з себе шось, обматала, да клоче теє в радюжку, да так принесла дохати мене. Бач, капец мене не взяв! Не взяв капец, живу! І в такуй житці, я тоби росказваю, жила. І живу. І восємсят шисть літ живу. Ну ти скажи, откуль воно? Не Бог дає? Бог!”, – розповідала Уляна Олексієвець.
Ця історія як нагадування для сучасного, “ніжного” покоління про те, якою була ціна виживання раніше. Так, саме виживання, бо ж яка була медицина? Елементарних засобів гігієни не було. Виживали сильніші. Це гімн життєстійкості і материнській відданості. Це вищий промисел, божественна милість.
У матеріалі збережений стиль автора.
