Коли світ снувався: жнивні обряди Рівненського Полісся

На Рівненщині жнива були не просто початком роботи, а рубежем року, священним переходом між очікуванням і віддачею. У поліських селах перший вихід у поле нагадував процесію — у білому вбранні, з молитвою, водою в гладишці та цуркою в руках. Ці традиції, записані від полісян, зібрав мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.

Для поліщуків жнива – це завершення року, вирішальна мить, коли земля віддає те, що плекала під дощами й сонцем. У цьому процесі кожен рух – від застругування цурки до останньої краплі води з глиняного глечика – просякнутий особливим, майже біблійним змістом.

Ранок першого дня жнив починається не зі звуку коси, а з тиші та передчуття. Це стан особливої духовної чистоти. У Залужжі жінки здавна мали непорушну традицію: одягатися в усе біле, коли йшли в перший день жати. Біла полотняна сорочка – символ готовності до свята праці.

Вихід у поле нагадував урочисту процесію. Коли громада чи родина зупинялася на межі, наставала хвилина молитви – щирий діалог із Богом та нивою. Господар знімав капелюха, дякував за те, що «дочекалися врожаю», і просив у неба милості: «Господі Боже, благослови і поможи і помагай, бо діло, шоб не надоділо». І обов’язково господар копав криничку поблизу, десь у канаві, бо ж як без води? Жнивується… А сонце в серпні палить нещадно, а праця – виснажлива. Але в цій втомі є своя естетика. На полі навіть найпростіша їжа стає делікатесом. Головний скарб жниваря – вода. На Поліссі її вміли зберігати холодною навіть у пік спеки. Глиняний глечик (або гладишку) закопували в землю в затінку копи або обгортали мокрим полотном. Завдяки пористій структурі глини та випаровуванню, вода залишалася крижаною, «зуби ломило». А ще робили потапці – кришили житній хліб у воду, він давав осолод і не мучила сильно спрага.

Особливе мистецтво – зведення копи. Це особлива архітектурна форма, що має вистояти проти вітру. Снопи вкладаються колоссям всередину, щоб зерно «доходило» (дозрівало) і було захищене від птахів. Вершину копи вінчає останній штрих – символічний хрест, викладений із соломи.

Сьогодні, коли полями ширяють комбайни, цей інтимний зв’язок із нивою дещо втрачається. Проте в пам’яті Полісся назавжди закарбований той образ: біла постать серед золотого моря, молитва в шелесті колосся і хрест на копі, що тримає небо.

Олексієвець Уляна Кузьмівна (1935 р.н.)

В які день починаліса жніва?

Ну в такі лєхчийши дні, вовторок такого, лєхки день. Каут, шо в четвер світ сновавса. В понеділок тее не ете. Тая каже, шо в понеділок світ сновании. Алє в понеділок нє, бо важки день ув етомуго. От субота не знаю, четвер тоже не вельми четверга лєділі. Большиство лєділі ети три дні: вовторок і середа й п’ятніца.

А хто роспочинав? Чоловік чи жінка?

Шлі семнєю на полє, йшлі в б’їлєнькому, накладалі біле такого лєхкеньке шматє. Не йшлі в чорному, убираліса. Накладалі нову одежу, бралі серпи. Серпи об’яжут да так всі разом п’ять душ, чи штири, чи скулько? Серпи разом складалі й б’їлєнькою шматочкою, так, як платком перематвалі, як марлєю. І несло одне серпи, тее йде банку з водою несе, чолов’їк ішов с цуркою, крайкою путпаразани, в б’їлум бельї, в костюми, і крайкою путпаразани чоловік. Ну й заходят уже туди дай вже починают там на полі, зажинают да каут, шо моляца Боу, дай каут: «Господі Боже благослови і поможи і помагай, бо діло, шоб не надоділо». Дай берут три раз. Нажнут такого три раз одну жминьку положат і друу жминьку положат, да в снопик дай з’язвают того снопика. Дай того снопика несут дохати.

Ну, плєлі венка і спевалі колісь п’їсню.

Цурка – це невелика дерев’яна паличка (завдовжки 15–20 см), загострена з одного або двох боків. Коли жниця в’язала сніп перевеслом (джгутом зі соломи), за допомогою цурки вона туго затягувала вузол і заправляла кінці перевесла всередину.

Гладишка – глиняний глечик. На відміну від класичного глечика, гладишка зазвичай не має ручки (вушка). Вона має витягнуте, плавно звужене догори горлечко, яке зручно охоплювати рукою. Саме за цю «гладку», обтічну форму вона й отримала свою назву.

Крайка – це вузький, щільно витканий пояс (завширшки до 10 см), яким підперізували сорочку або спідницю.

Копа – стіжок із 60 снопів хліба, складених колоссям усередину й прикритих одним снопом зверху.

Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.