“Кінське, воляче й собаче життя”: як жили чоловіки та жінки на Рівненському Поліссі
На Рівненському Поліссі життя вимірювали не роками, а працею. До п’ятдесяти – тяжка робота без передиху, після – влада слова для чоловіка. А для жінки – безкінечний труд до останнього подиху. Негласні закони селянського життя на Рівненщині розповідає мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.
У селі на Поліссі життя кипіло, як юшка в злівочку. Всі працювали, і ніхто не питав «чому?», бо кожен знав своє «мушу».
Якось дід мені казав про життя чоловіка: воно поділяється на коняче, воляче й собаче. Поки молодий, то скачеш, як жеребець; після одруження запрягся в роботу і тягнеш, як віл; а на старості нікому ти не треба, ганяють як того пса.
Отже, поки молодий роби, спину гни, бо на тобі вся важка праця тримається. Але тільки-но стукне п’ятдесят – закон міняється. Принаймні так було в усі давні часи, допоки жили одноосібно, тобто до того, як зігнали всіх у колгоспи. До п’ятдесяти – тяжка робота без передиху. Після п’ятдесяти – час «командувати». Батько стає паном у своїй хаті: він уже не йде в поле, а посилає синів. Заводить бороду – знак, що він уже поважного віку. Його робота тепер – слово, а їхня – труд. Це такий собі «заслужений спокій», де влада приходить разом із сивиною.
А от у жінок «пенсії» не бувало. Жінка – як вічний двигун, що тримається на одній тільки силі волі. Її місце в полі. Тільки-но народила – і знову до роботи. Про поблажки через вагітність ніхто й не чув. «На ходу родили» – це не просто слова, це реальність. А ще я почув такий вираз: «жонки як подсудіми». Тобто треба розуміти, що вона завжди винна перед господарством: треба встати раніше за всіх, наварити, доглянути, подати, за всіма прибрати… Якщо чоловік після п’ятдесяти міг дозволити собі просто «бути», то жінка залишалася в строю, поки трималася на ногах.
Ну а жінка в якості свекрухи – то трішки інший статус. Коли в хаті з’являлися невістки, старша жінка не йшла на спокій, як дід. Вона ставала «тилом». На ній – піч, обід на всю сім’ю та діти, яких невістки залишали, йдучи в поле.
Таке головне правило: поки ноги ходять і руки роблять – жінка працює. Вихідних немає, бо корова сама не здоїться, а обід сам не звариться.
Це був світ суворої ієрархії, де народження дитини було лише коротким епізодом між роботою в лісі, в полі та поверненням додому з немовлям на руках.
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.
