Депортована у 14 років: у Рівному представили вишиванки створені у засланні
Сьогодні у Рівненському обласному краєзнавчому музеї представили колекцію вишитих речей Надії Марківни Логози. Жінку з сімʼєю в підлітковому віці депортували через зв’язок її сестри з УПА.
До колекції увійшли рушники, скатертини, наволочки та інші вишиті речі, яким нині близько 50–70 років. Такі предмети були не лише частиною побуту, а й важливим елементом родинної пам’яті, зазначила Алла Українець.
«Такі предмети були не лише частиною побуту, а й важливим елементом родинної пам’яті. Раніше кожен рушник до великого свята прали й прикрашали ними дім.»
За її словами, скатертини та рушники зазвичай виконували в одному стилі. Згодом мода змінилася: рушники стали яскравішими, а орнаменти — більш виразними. Серед представлених речей також показали наволочки. Їх наповнювали не лише пір’ям, адже колись у багатьох родинах не було великої кількості птиці, тому для цього використовували, зокрема, пух з очерету.
Частина виставки присвячена долі самої Надії Логози. Вона народилася в селі поблизу Мізоча. Її молодість, як і молодість багатьох українських жінок того покоління, припала на складні 1940–1950-ті роки, про що розповів доктор історичних наук Андрій Жив’юк. У 14 років Надію депортували до Амурської області. Тоді примусово вивозили людей, яких радянська влада пов’язувала з ОУН та УПА.
Перед засланням Надію утримували в тюрмі в Дубні, а потім відправили на спецпоселення. За спогадами Наталії Негребецької у ті часи під час допитів дівчат принижували та залякували, пояснив доктор історичних наук Андрій Жив’юк.
«Дівчат садили на стільці з тарганами й блохами, знущалися з них, сміялися та обзивали».
Попри важкі умови, після облаштування на новому місці жінки знову почали вишивати. Це було способом зберегти зв’язок із домом і додати бодай трохи затишку в барачне життя. Кожній сім’ї там виділяли лише окремий куток.
Пізніше у Надії Логози знайшли вірші та пісні. Через це її засудили до 25 років таборів, звинувативши в авторстві цих текстів. Повного терміну вона не відбула: після смерті Сталіна жінку звільнили. Загалом у таборах вона провела близько чотирьох років і вийшла на волю у 1955 році, під час свого виступу сказав Андрій Жив’юк.
Свої вірші Надія називала «баландою». Це слово вона пояснювала через тодішній вислів «розводити баланду», тобто розповідати побрехеньки або історії.
В Амурській області Надія народила дитину. Коли сину було близько пів року, родині дозволили повернутися додому. Це сталося у 1959 році.
Донька майстрині Леся Черниш згадала матір як людину великої доброти.
«Моя мама всіх любила, всім допомагала і завжди ставилася до людей з добротою», — розповіла донька Надії.
Надія Логоза пережила двох своїх дітей — братів Лесі. Згодом жінку реабілітували. За словами рідних, важливу роль у цьому відіграло документальне свідчення її життєвої історії.
