Чому народний суд Полісся чесніший за Печерський: як колись міряли землю і совість на Рівненщині
Ви чуєте цей голос? Голос старого чоловіка, який крізь десятиліття несе пам’ять про те, як колись «ділили ґрунт». У його словах – правдива розповідь про час, коли слово «справедливість» не потребувало тлумачного словника чи застави у мільйон гривень, розповідає мовознавець з Сарненщини Олександр Котяш.
Уявіть ситуацію: сімейна суперечка. Роман розділив землю між зятями – Самком та Сергієм — не по-людськи. Одному вісім гектарів, бо він «свій», приймак, а іншому лише чотири, бо він перехудєц, прийшлий. Конфлікт, який сьогодні застряг би в судах на роки (або ж вимагав би кругленьку суму), тоді вирішувався просто.
Доки офіційна судова машина лише розвертала свої іржаві шестерні, люди не чекали. Вони зібралися коло Мотя (біля хатинки єврея Мотя – місце сходки селян). Не було мантій, не було томів кримінально-процесуального кодексу. Була жива воля громади.
«Хто за Самком – на праву сторону. Хто за Сергієм – на лєву сторону».
Ви тільки вдумайтеся в цю простоту! Це ж пряма демократія в її найчистішому, майже біблійному вигляді. Громада глянула на ситуацію і розсудила: «Поровну. По шисть гектар». За Самком пішли тільки родичі, а народ вибрав правду.
А тепер перенесімося з поліської глибинки у кондиційовані зали сучасних українських судів. Чи можете ви уявити, щоб сьогодні суддя сказав: «Ану, громадо, розійдися по сторонах, хто за правду, а хто за кумівство»?
Сьогодні «права сторона» – це не ті, хто має рацію, а ті, у кого більше прав. А «ліва» – це ті, чиї справи йдуть «наліво».
Тоді: Суд відбувався під відкритим небом, де кожен бачив очі сусіда.
Зараз: Суд за зачиненими дверима, де рішення часто купується ще до початку засідання.
Корупція в сучасній Україні – це той самий Роман, який ділить землю на свій розсуд, але тільки тепер у нього в руках не плуг, а гербова печатка. Замість того, щоб ділити «поровну», система ділить на «недоторканних» і «звичайних» (а ще чорних, білих і рабих).
Ми з вами вже тридцять років чекаємо на «офіційну постанову» про чесні суди. Реформи приходять і йдуть, а ми все ще стоїмо на тій самій межі, як ті два зяті – Сергій та Самко. Тільки от «народу коло Мотя» стає все важче зібратися, бо нас привчили: «суд розбереться».
Але чи розбереться він? Чи, може, нам варто згадати той простий принцип старожилів? Справедливість – це не тоді, коли все згідно з параграфом, який купили. Справедливість – це коли соромно перед сусідом. Коли громада бачить кривду і не боїться стати на «правильну сторону».
Ця розповідь про поліський поділ землі – це для нас із вами урок. Якщо ми не навчимося виносити власні вердикти корупції прямо зараз, не чекаючи «офіційних засідань», то наші «ґрунти» так і будуть танути, доки не дійдуть до нуля.
Пряма мова від Котяша Остапа Архиповича (1932 р.н.):
О, дванацать актар. То в Романа було два зяті, да вун розделів, значить, ету землю. Самко. Як його бралі на, на, етим, примак. А вже на Сергія каже: а ти перехудєц. Теща. А тобі третя часть. Да вун брав соби восім гектар. А Сергію давав штири. Ето росказвалі. І батько муй, і Савкув Лєвко росказвав. Суділіса за туу землю. А поки пришло, значит, народни суд. Да зобраліса келє Мотя на народни суд, да россуділі. Так: хто за Самком? На праву сторону. Хто за Сергієм? На лєву сторону. Да народ, за Самком пошлі оно родитєлі. Да розделілі по шисть гектар.
Поровну.
У Сергія було два сини, значит: Яша і Ладим. І в Самка було два: Лєвко й Митьо. А в нас земля була радом. Етож колісь, я знаю, я там.
Олександр Котяш – науковець і викладач, родом із Сарненщини, який вивчає мовне та культурне багатство Полісся, починаючи з 2014 року. Він записав, упорядкував і дослідив місцеву лексику, усні перекази та фольклорні матеріали. Тепер на сторінках Полісся News він щотижня знайомить читачів із традиціями, обрядами та життєвими історіями, переданими автентичною поліською говіркою.
