85 років газеті «Волинь» у Рівному: Український народ має свою гордість
Сьогодні, 1 вересня, виповнюється 85 років від виходу першого номера газети “Волинь”. Під окупаційною цензурою автори виховували національну свідомість, розповідали про культурно-просвітницькі особливості українців. Через сім місяців німецька влада знищила 21 тисячу примірників, а редактора Уласа Самчука заарештували й заборонили йому очолювати газету.
До виходу першого номера «Волині» кореспондентка Полісся News поспілкувалася з дослідником Віктором Мазаним. Він працював з архівом та листами Уласа Самчука.
Самчук використовував можливість легального друку, щоб говорити з українськими читачами
«Підняти національний дух місцевих людей»
Улас Самчук приїхав до Рівного влітку 1941 року. Тут разом зі Степаном Скрипником він долучився до заснування видавництва «Волинь». Тоді ж вирішили випускати однойменну газету, завдання якої було підняти національний дух місцевих людей.
Водночас видання працювало під контролем німецької окупаційної влади. Редакція була змушена публікувати матеріали про її діяльність, розповів Віктор Мазаний. Він підкреслив, що для нього цінним джерелом вивчення початкового етапу існування газети «Волинь» стала, зокрема, книга професора Юрія Шаповала «Історизм часопису «Волинь», а також збірник «Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941 ‒ 1943 років», упорядником якого є доктор історичних наук Андрій Жив’юк .
«Ніхто, ніде й ніколи не дарує комусь свободи»
Редакція поставила завдання формувати національну свідомість.
«Перше – виховати національну свідомість. Другий тематичний напрям – культурно-просвітницький», – пояснив Віктор Мазаний.
Незалежність не може бути подарунком від іншої держави, наголосив Улас Самчук. У статті «Перед найбільшим вирішенням» (12 жовтня 1941 року) він писав:
«Ніхто, ніде й ніколи не дарує комусь свободи, добробуту, незалежності. Бо все, що здобуте не власною волею, власним розумом і напруженням власних сил ніколи не може бути тривким і вічним».
Олена Теліга у «Волині»
«Вона друкувала вірші та писала на теми культурного життя», – розповів Віктор Мазаний.
Зокрема вийшли чотири публіцистичні матеріали та вірш «Поворот» під авторством Олени Теліги.
«Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною,
Не треба смутку. Зберемось відразу
Щоб далі йти – дорогою одною».
У своїй публіцистиці Олена Теліга закликала українців позбутися комплексу меншовартості.
«Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації й хай в протилежність до забріханої більшовицької пропаганди, кожне наше слово буде непідробною правдою…»
У лютому 1942 року Олену Телігу розстріляли у Бабиному Яру. Улас Самчук згадував про неї як про «кремінь, що викрешував іскри».
Через десять місяців після її загибелі «Волинь» надрукувала текст поетки. Під криптонімом «О. Т.» вийшли «Нариси вуглем».
«Кидаю нариси вуглем. Не дописане – додумайте. Якщо вам не подобається – даруйте. Якщо маю правду – проповідуйте її далі…»
«Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети»
У «Волині» друкували і твори Євгена Маланюка. Його поезія була пов’язана з українською державністю та національною свідомістю.
У «Баладі про Тютюнника» (16 листопада 1941 року) він писав:
«Як в нації вождів нема,
Тоді вожді її поети…»
«Потрібні люди праці, самовідданості й пожертви»
Окремим напрямом «Волині» було господарське життя. Улас Самчук пов’язував економічну самостійність із побудовою держави. У статті «Господарство і праця» (21 вересня 1941 року) він писав:
«Мудрість народу тісно й нерозривно в’яжеться з тим, як конкретно вирішить народ всі господарські справи, як їх організує і як використає свої господарські можливості».
У статті «Більше ініціативи» (5 жовтня 1941 року) письменник наголошував:
«Потрібні люди праці, самовідданості й пожертви – великі, відважні й потужні господарники».
Церква, «наповнена українським духом»
Редакція також писала про Українську Православну Церкву, автокефальний рух та церковні традиції.
«Редакція також писала про діяльність церкви, автокефальний рух та церковні традиції. «Ще одна така магістральна тема – справи церковні», – розповів Віктор Мазаний.
До цієї теми був причетний і співзасновник видавництва Степан Скрипник. Згодом він став патріархом Мстиславом.
«Хто підніме меч, від меча загине»
Протистояння Німеччини та Радянського Союзу дасть шанс відновити українську державність, – сподівалися українські діячі на початку війни.
«Самчук побачив справжнє обличчя німців. Вони ніколи не дозволять створити українську державу», – сказав Віктор Мазаний.
Письменник при цьому не відмовився від своєї національної політики.
«Лишень свободна, мирна, взаємно шануюча себе родина народів може керувати долею світу… “Хто підніме меч, від меча загине”», – написав Улас Самчук у статті «Піднятий меч» (27 листопада 1941 року).
«Я вірю в те, що роблю!»
На початку 1942 року тон публіцистики Самчука став гострішим.
«Я вірю в те, що роблю! Я вірю в силу й святість рідного слова! Я вірю в прийдешність мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини й, вірячи в це, я не можу бути зрадником своєї віри!», – написав у «Слові письменника» (7 січня 1942 року).
Пізніше Самчук згадував, що під час роботи редактором мусив зважати на окупаційну цензуру.
«Інколи я намагався камуфляжити мої наміри компліментами в бік окупантів. Але, звичайно, це було червоними нитками шито і не могло нікого змилити. Я чекав халепи. Одначе нічого не робив, щоб її отвернути».
«Не все одно, як хто з ним поводиться»
У «Волині» надрукували статтю Самчука антинімецького спрямування «Так було – так буде!» (22 березня 1942 року).
«Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як хто з ним поводиться. Не все одно бути з ним в приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта народів нашого континенту, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть їх так чи інакше заперечити…»
Німецькі спецслужби визнали зміст статті ворожим. Номер конфіскували. 21 тисячу його примірників знищили, а Уласа Самчука заарештували.
Згодом переслідувань зазнали і працівники редакції.
За свідченням Самчука, у середині липня 1943 року редакцію «Волині» розгромили есесівці. Загинув журналіст Пимон Тимощук, а директора видавництва Івана Тиктора заарештували.
За даними Юрія Шаповала, наведеними у названій книзі, при різних обставин загинули також люди, пов’язані з редакцією та українським національним середовищем. Серед них у дослідженні названі А. Демченко, П. Колесник, А. Кучерук, П. Зінченко, А. Мисечко, М. Огородник, В. Штуль, Н. Хасевич, Ю. Горліс-Горський та О. Теліга.
Після арешту газета виходила майже два роки
Останні два номери «Волині» вийшли у січні 1944 року. Загалом газета проіснувала 29 місяців.
Віктор Мазаний зазначає, що саме семимісячний період редакторства Самчука найбільше визначив характер видання.
«Це був короткий період, коли “Волинь” очолював Улас Самчук. За його редакторства газета була найбільш патріотичною та бойовою».
Між окупаційною цензурою та українським словом
«Волинь» була легальним виданням на окупованій території та залежала від німецької цензури. Через це після війни Самчука звинувачували у співпраці з нацистами.
Віктор Мазаний вважає таку оцінку спрощеною.
«Хибно стверджувати, що Самчук пішов на колаборацію з німцями. Він мав свій чіткий намір – одержавши деякі легальні можливості, сподівався своїми статтями сприяти будівництву майбутньої української держави. Що для цього треба? За допомогою, зокрема, газети утверджувати серед населення українські патріотичні цінності».
