“Країна потребує моєї допомоги”: ветеран АТО та діючий військовий з Вараша розповів про свій шлях

Війна для Максима Міщені із Вараша, розпочалась ще у 2014 році. Тоді йому було лише 23 роки. Зараз йому 34 і вдома його чекає дружина Ірина та синок Данило, якому всього 2 з половиною роки. Про вибір бути добровольцем, труднощі на полі бою та його шлях розпитувала журналістка Полісся News.

Максиме, у 2014 році, не всі знали, що то таке АТО, а Ви пішли добровольцем. Чому прийняли таке рішення?

– Після майдану, я побачив, як чужі війська заходять на територію України. Люди почали ставати в лави національної гвардії. Я зрозумів, що країна потребує моєї допомоги.

І Ви відразу приєдналися?

– Коли я поїхав до військомату, тоді він був у Володимирці, там лише порозводили руками і записали мої дані. Через два дні поїхав знову. Запропонували залишитись в них на посаді діловода. Я розумів, що хоча б таким чином буду якось допомагати і також буду ближче до подій, що відбувались. Там прослужив два місяці.

А далі?

– На базі Рівненської області створювався батальйон ТРО «Горинь». І вже в липні 2014 року, ми прибули у зону виконання бойових дій, у  населений пункт Солнцеве Донецької області. Там, за два дні пройшли градами «бойове хрещення» і нас перекинули в Амросіївку під російський кордон. Далі Краматорськ, Соледар. В 2015 році закінчився контракт і поїхав додому.

Скажіть, а тоді було так само тяжко, як зараз?

– Коли ми були під кордоном, по нас весь час велись обстріли, тому в той час те все нам здавалося пеклом. Але, зараз розумію, що тоді було легше. Не було стільки техніки, колон по 15 кілометрів. Не було стільки авіації, крилатих ракет, fpv – дронів. Були гради, точка У могла інколи залетіти і територія бойових дій була тільки в Донецькій та Луганських областях.  

Знаю, що після звільнення надовго вдома Ви не затримались і знову пішли на фронт. Так?

– Трохи побув (ред., – посміхається). Попрацював на Новій Пошті. А у листопаді 2018 року, підписав контракт з 14 бригадою, мотопіхотний батальйон. Потім в тій самій бригаді був у розвідувальній роті. Виконували завдання в Луганській області, біля населених пунктів Попасна і Щастя. У 2019 році звільнився, знову вернувся працювати на нову пошту. В кінці 2020 року зустрів свою майбутню дружину, почали зустрічатись. В грудні 2021 ми одружились, а через півтора місяця почалось повномасштабне вторгнення.

Пам’ятаєте, яким був Ваш перший день 24 лютого 2022 року?

– Мабуть, таким, як і в багатьох. Завів дружину на роботу, подзвонив на РАЕС, бо саме влаштовувався туди на роботу. Відповіли, що ще немає всіх документів. Поклав слухавку і пішов у військкомат. Сказали – завтра з речами. І так з речами я вже тут четвертий рік.

Як мама з дружиною поставились до такого рішення?

– Мама, як мама. Вона завжди хвилюється. Дружина також з хвилюванням, тим паче на той час вона була вагітна. Але я сам приймаю рішення, а вони мене завжди підтримують.

Знаю, що спочатку Ви були у 61 батальйоні 104 бригади, де було багато місцевих хлопців, а потім перейшли у 57 батальйон. Чому?

– Так, зараз я у 57 батальйоні 104 бригади, на посаді санінструктора медичного пункту.

Чому перевелися?

– Так вирішило командування.

Розкажете?

– Якщо чесно, то я і сам до кінця не розумію чому. Після того, коли ми вийшли з позицій у Бахмуті, в нас була неформальна зустріч з ротним. Він нас всіх зібрав в залі і запитав, хто не готовий далі виконувати завдання. На позиціях, де я був старшим ми втратили двох людей, один поранений був. Мій моральний стан був подавлений, тому я підняв руку і сказав що я. Впевнений, що якби ротний запитав в кожного особисто, то багато хто відповів так само. Але так, зі строю, сказав тільки я один. А коли ми вже вийшли із зони виконання бойових дій в виїхали на ротацію у Волинську область, то вже 23 травня мені принесли обхідний лист і сказали, що мене переводять в 57 батальйон. І я ні разу не пошкодував, що так сталось, що хлопці, що командування мене зустріли гідно, з повагою.

Скажи, маючи бойовий досвід, чи було Вам легше на початку повномасштабного вторгнення, в порівнянні з тими хлопцями, які не мали його?

– Тут, як подивитись. В якомусь плані їм було легше, бо вони не знали, що їх чекає і вони сміливіше йшли на те. А я вже знав, що це таке. Тому було страшно, але знову ж таки було легше, бо знав, що таке зброя і як нею користуватись. Якби зараз війна була такою, як в 2014 році… З тими силами і досвідом, які ми маємо зараз, ми б її давно виграли.

Чи можна порівняти війну на початку 2022 року і зараз? Чи відрізняється вона?

– Звісно. І найбільша різниця це мотивація солдат. Вони потомились. Такого, як було на початку 2022 року вже немає. Також вже немає такої підтримки з тилу. Війна вийшла на новий рівень в плані технологій. Якщо раніше на позиції можна було доїжджати машинами і боятись хіба мінометного чи артилерійського вогню, то зараз навіть піхотинець пересуваючись по посадці не може йти спокійно: fpv знайде і знищить. Вийти з бліндажа в туалет – це вже великий ризик. Але, найголовніше це зброя. Якщо в 2014 році у нас була тільки радянська спадщина, то зараз ми маємо багато закордонного озброєння. І навіть багато чого придумали свого. Тільки шкода, що у нашого ворога озброєння масово виготовляють на заводах, а нас в якихось майстернях, люди самі шукають запчастини, збирають на них кошти.

Що запам’яталось найбільше з Донецького напрямку?

– Бахмут. Особливо в емоційному плані. Дуже часто згадую, як воно було до того, як там, скільки товаришів загинуло, скільки їх там залишилось і скільки покалічено. Це тяжко.

Чи страшно?

– Звісно, так. Нам українцям, тим паче вчорашнім цивільним є заради кого і заради чого жити.

Якби повернутись в 2014 рік, чи пов’язали б Ви себе з ЗСУ?

– Я неодноразово задавав собі це питання. І швидше за все, що ні. Чомусь у нас в українців, коротка пам’ять. На початку 2022 року військовий йшов із гордо піднятою головою і всі були йому вдячні. А зараз, як тільки приїжджає, то швидко знімає форму, аби ніяк не асоціювати себе з ТЦК. Люди вже демонізують настільки, що ТЦК бояться більше аніж кацапів.

Зараз в інтернеті все частіше з’являється відео, де дружини, в прямому сенсі, відбивають своїх чоловіків від ТЦК. Що про це думаєте?

– У них всіх така позиція, хай йде хтось, але не мій чоловік чи син. А ми всі чиїсь батьки, сини, чоловіки, брати. Військові, це не окрема каста людей, які сироти і в них немає нікого. Всі мають рідних і всіх чекають вдома. Військові – це ті самі люди, вчорашні цивільні. Просто вони вдягнули форму і пішли захищати свою землю. Всім страшно, але ми стаємо до зброї і робимо. Якщо жінці страшно відпускати свого чоловіка, тоді нехай зайде в інтернет і згадає, як було в Ірпені, в Бучі, коли виводили і на очах у чоловіків ґвалтували жінку, дітей, а потім всіх розстрілювали. Чомусь багато хто знає свої права, але не знають своїх обов’язків.

Зараз і чоловіків багато виїхало за кордон…

– Не забувайте хто ви є, і якщо так склалось що ви виїхали, то допомагайте тим хто тут залишився. Пам’ятайте, що ми українці.

Зараз Максим продовжує захищати нашу країну на Сумському напрямку та мріє скоріше повернутись до родини.